Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Дуже обмежувала Франка в його діяльності місцева влада. Він перебував під постійним наглядом поліції, яка раз по раз обшукувала квартири, на яких він жив90. Час до часу на ним нависала загроза конфіскацій, арештів і нових судових процесів. У березні 1880 р. його заарештували в околиці Коломиї, куди він вирушив, щоб готувати місцевого сільського вчителя Кирила Геника до іспиту зрілости. За декілька днів до Франкового приїзду в цій самій околиці - у селі Москалівці біля Монастириська - селянин Дмитро Фокшей стріляв у війта і тяжко поранив його. Обшук у хаті Фокшея виявив женевські соціялістичні видання, «Громадський друг» і «Дзвін». Поліція вирішила, що натрапила на сліди соціялістичної змови. У Косові заарештували Павликову сестру Анну, а Франко потрапив під арешт, бо опинився на «терені акції». Слідство у Коломиї тривало три місяці. Суд довів, що Фокшей стріляв не з чиєїсь намови, а з власної волі. Франка випустили. Але що він не належав до місцевого Коломийського повіту, то його, як «волоцюгу без паспорту», відправлено «цюпасом» (Schuhpass) - пішки в супроводі жандарма - до рідного села Нагуєвичів. Згодом Франко писав про це так:
Сей транспорт по поліцейським арештам в Коломиї, Станіславові, Стрию і Дрогобичі належить до найтяжчих моментів в моїм житті. Вже до Дрогобича я приїхав з сильною гарячкою. Тут впаковано мене в яму, описану в моїй новелі «На дні», відти ще того самого дня (через протекцію) послано пішки з поліціянтом до Нагуєвич. По дорозі нас заскочив дощ і промочив до нитки. Я дістав сильну лихорадку, прожив тиждень дома в дуже прикрих обставинах, вернув до Коломиї, щоб удатись до Геника, прожив там страшенний тиждень в готелі, написав повістку «На дні» і на останні гроші вислав її до Львова, а опісля жив три дні трьома центами, найденими над Прутом на піску, а коли й тих не стало, я заперся в своїй кімнатці в готелю і лежав півтори дня в гарячці й голоді, ждучи смерти, безсильний і знеохочений до життя. [49: 247]
Врятував Франка готельний слуга, інколи приносячи йому в номер кілька ложок супу. Через три дні у готелі з’явився Геник. Він допоміг Франкові вернутися до Дрогобича по паспорт, а тоді дав йому притулок у своєму будинку в Нижньому Березові. Коли коломийський староста дізнався про побут Франка в околиці, він наказав негайно доставити його до Коломиї. А оскільки у Франка не було грошей на підводу, то жандарм погнав його, ще хворого, в літню спеку. Від тяжкої дороги у нього повідпадали нігті на ногах. Староста, побачивши паспорт Франка, змушений був відпустити його на волю. Не чекаючи нових неприємностей, Франко сам повернувся до Нагуєвичів.
Ці пригоди він описав у згаданій повісті «На дні», що вийшла як останній, 14-й випуск «Дрібної бібліотеки» (1880). Франко представив себе в образі молодого інтеліґента, повного любові до народу ідеаліста, який, проваджений своїми благородними намірами, опиняється на самому «дні» галицького суспільства — у тюрмі. Там він гине від руки одного з в’язнів, доведеного суспільними умовами до рівня бездумного злочинця. Повість справила на читачів сильне враження. Анонімний рецензент у народовецькому журналі «Зоря» пророкував, що соціялізм Франка неминуче приведе його до того трагічного фіналу, описаного у повісті. А освіченій русько-українській спільноті в Галичині шкода втрачати таку велику літературну силу. Рецензія кінчалася словами: «Ми високо ціним талант п. Франка, його працьовитість і думаємо, що власне задля цього таланту і цеї праці з тисячних грудей... понесеться однодушний поклик “Як найскорше вертатися!”»91.
Рецензент покликався на думку головного героя повісти: «скоро б дорога наша показалася несхідною з природними законами загального розвитку, з вічними людськими змаганнями до добра і загального щастя, — зараз вертати» [15:158]. Франка ця рецензія сильно зачепила. Він написав гостру відповідь редакторові «Зорі» Омеляну Партацькому, бо вважав його автором анонімної рецензії. Поминаючи особисті нападки на Партацького, Франкову відповідь можна звести до одного пункту: ніхто не може його переконати, що обрана ним дорога незгідна з природними законами розвитку:
Ми сього не бачили і, бачиться, ніколи й не побачимо. <...> Хіба ж Ви не знаєте, що все, що привчає людей мислити, розсуджувати, роззиратися по світі, що все те чимраз більш увільнює їх з-під гнету авторитетів, зближає більш до поступу, зближає більш до соціялізму? Хіба ж ви не знаєте, що вже сама проста грамотність, ширена між людом, становить огромну підпору для нас, бо дає нам можність ширити свої думки, письмами та книжками? [48: 249-250]
Настільки був виправданим Франків оптимізм? Найперша і най-природніша відповідь: наскільки він сам вірив у те, що писав. Історики знають, що людська віра часто буває важливішою за так звані об’єктивні факти92. У вірші «Каменярі» (1878) Франко описував дивний сон: він бачив себе, прикутого ланцюгом до скелі, з важким молотом у руках, «а далі тисячі таких самих, як я». Голос говорить їм: «Лупайте сю скалу!».
І всі ми, як один, підняли вгору руки,
І тисяч молотів о камінь загуло,
І в тисячні боки розприскалися штуки Та відривки скали; ми з силою розпуки Раз по раз гримали о кам’яне чоло.
Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий, Так наші молоти гриміли раз у раз;
І п’ядь за п’ядею ми місця здобували;
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.
Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті Святого думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і в світі позабуті!
Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.
[1:66-68]
Поштовхом для написання цієї поезії був реальний образ робітників, які товкли каміння при дорозі та пробивали залізничний тунель у Кар-патах93 [1: 423]. Але цей образ аж ніяк не можна застосовувати для оцінки середовища Франка та його товаришів: він
