Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

літературні журнали виконували роль ерзацу парламентської партії, а для народів, розділених державними кордонами - загальнонаціонального квазипарламенту. Чільну роль відігравав редактор, що мав забезпечувати журналові певний «партійний» напрямок. Для цього він мусив втручатися в надісланий йому матеріял, переробляючи його часом до невпізнання. Сама по собі посада редактора такого права йому не давала - треба було, щоб і автори, і читацька публіка визнавали його як літературний авторитет12.

Саме літературний престиж і леґітимізував Франка як редактора, роблячи його центральною фігурою у створенні нових журналів. Франко «притягав за вуха» до літератури нових людей, часом із досить посередніми здібностями, добряче переписуючи їхні твори13. Крім того, він заповнював сторінки журнала власного продукцією, витрушуючи, як про нього говорили, готовий матеріял, як із рукава14. Франкові літературні й організаційні таланти робили його бажаним об’єктом змагання зразу декількох політичних і національних середовищ: русько-українських народовців і радикалів, українсько-польсько-єврейських соціялістів і польських лібералів. Це надавало Франковій біографії особливої інтриґи.

Між радикалами і народовцями

Вимушений побут у Нагуєвичах для Франка не був ані надто довгим, ані цілковито іншим порівняно з тим, що він робив у Львові. Одинока серйозна зміна полягала в тому, що він мусив взятися разом з молодшими братами до сільської роботи, щоб прогодуватися, бо вітчим відмовився утримувати його просто так15. Господарча робота залишала для літературної праці лише вечір та непогідні дні. «От і я, бог бачить, досить занятий, цілими днями то коні пасти, то коло сіна, то в ліс, вечором у нас не світиться, то й лягай спати, а хоч би й світилося, то чоловік змучений, як сто чортів, — а все-таки я часом урву хоч настільки часу, щоб написати яку-небудь статейку або прочитати дещо», - писав Франко в червні 1882 р. до свого приятеля Івана Белея [48: 312].

Список усього, що Франко написав і видав за неповні два роки життя у Нагуєвичах, дуже довгий: дві повісті - «Борислав сміється» та «Захар Беркут», цикл поезій «Веснянки», український переклад поеми «Фауст» Ґете й десятки статтей на літературні й політичні теми, - всього 106 позицій, вдвічі більше, ніж вийшло з-під його пера за попередні два роки життя у Львові. Франків талант ріс і міцнів, і зміна життєвих обставин не впливала на працездатність. В ідеологічному аспекті помітно таку ж саму тяглість: більшість із написаного тоді - це менш або більш відверта пропаґанда соціялізму16.

Справжні зміни сталися на початку 1883 p., коли Франко повернувся до Львова, купивши це повернення ціною співпраці з колишніми опонентами, галицькими народовцями. Вона давала йому постійний заробіток і можливість утримати себе в місті, однак не була породжена самою тільки життєвою скрутою. її диктував новий розвиток подій у русько-українському таборі.

До початку 1880-х років у ньому існував такий собі розподіл праці: монополію на політичну діяльність тримали русофіли, тим часом як на-родовецькі лідери, за кількома винятками, у політичну роботу не пхались і зосереджувалися на культурньо-просвітній. А русофільські лідери будували свою політику на союзі з німецькими лібералами-централістами у Відні як противагу до польського домінування у краї. Однак 1879 р. віденські ліберали впливи в уряді втратили. Новий прем’єр-міністр Едуард Таафе сперся на коаліцію з трьох парламентських сил: німецьких консерваторів та чеських і польських послів. Цей потрійний союз під назвою «залізне кільце» забезпечив йому правління аж до 1892 р. Зміни у Відні позбавили руських політиків сильного союзника в центрі та віддали на ласку польських партій у Галичині. У самому краї уклався союз польських землевласників, міських інтелектуалів та галицьких бюрократів на спільній платформі «органічної праці» заради піднесення суспільно-економічного статусу польського населення. Цей союз був спрямований на зменшення політичної ролі селянства (як руського, так і польського) і руських політиків. Користаючи з виборчих привілеїв і вдаючися до маніпуляцій, польські політики зуміли домогтися, щоб на виборах до галицького сойму у 1879 р. пройшло всього три руські кандидати (порівняно з 16-ма у 1873 р.) і жодного селянина17.

Виборча поразка похитнула політичне домінування русофілів у руському таборі, а судовий процес у червні - липні 1882 р. проти їхніх лідерів, звинувачених у державній зраді - намірі від’єднати руські землі від Австро-Угорщини і приєднати їх до Російської імперії - остаточно поклав йому край. Хоча суд зняв з підсудних це звинувачення, кандидати від русофільського руху зазнали нових поразок на соймових виборах 1883 і 1885 p., його прихильників усунули з високих посад у церковній ієрархії, а сам рух був скомпрометований як політично неблагонадійний18. Виразом кризи, серед іншого, став занепад русофільських видань. Найбільша газета «Слово» постійно втрачала читачів (з 1200 на початку 1860-х до 300-400 на початку 1880-х років) і врешті в 1887 р. взагалі закрилася19.

Криза «нагорі» у русько-українському таборі контрастувала з динамічним розвитком інфраструктури «знизу». Найвиразніше ця динаміка виявилася у розбудові мережі сільських читалень. Перші такі читальні з’явилися на початку 1870-х років, а з 1879 по 1887 р. їх було відкрито 60020. «Єсть се об’яв в наших обставинах так характерний і так безмірно важний для нашої будущини, що вартість єго і переоцінити не можна, — писав Іван Франко на початку 1883 р. - Показує він, що не тільки цікавість до науки і знання збудилася в нашім народі, а також і той дух спільності, дружності й асоціяцій, той дух — працювати згідно соєдиненими силами, котрий єсть першим признаком і необхідним признаком і необхідним условієм сильного життя й розвою нашого народу»21.

Питанням було, котре з галицьких угруповань перетворить пробудження селянства на політичний капітал. Ними не могли бути соціялісти. Франко декілька разів дорікав редакції «Ргасу», що вона не цікавиться селянським питанням і недооцінює його важливости [48: 347]. Франко мав намір видавати побіч «Ргасу», але за її зразком, ще й двотижневу газету для селян [48: 298]. Однак грошей на цю ідею не знайшлося.

Так само не вдалися й Франкові спроби змобілізувати середовище русько-українських радикалів. У 1881-1882 pp. він видавав на пару з Іваном Белеєм журнал «Світ». Він продовжив лінію «Громадського друга», узявши, одначе, набагато м’якший тон. Часопис припинив існування не через поліційні переслідування, а через байдужість публіки: розраховане на молоду русько-українську інтелігенцію видання ледве розходилося у 150 примірниках22.

З усіх галицьких угруповань найкращі шанси відкривалися перед народовцями. Це засвідчив успіх їхньої газети «Батьківщина», що почала виходити з осені 1879 р. спеціяльно для селян. Пізніше Франко згадував, імовірно, на підставі власних спостережень у Нагуєвичах, що газету

дожидали люди цілими гуртами геть за селом, висилаючи післанця, що мав принести номер із пошти; її відчитували письменні на цвинтарях під церквою по неділях перед цілою