Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

Оповідь доведено рівно до половини Франкового життя. Таке обмеження вмотивоване кількома міркуваннями. Перше є радше технічним: мікроісторія є досить копітким жанром дослідження, що забирає багато часу і сторінок. Написання цілої біографії Франка у цьому жанрі відклало би публікацію цієї книжки ще на декілька років, а саму книжку перетворило би на «ґросбух», що відстрашував би своїм виглядом читачів. Ані той, ані той варіянт не видавався авторові привабливим, і щоб уникнути обидвох, довелося накласти певні обмеження.

Друга причина має науковий характер. Однією з найбільших спокус в історіописанні є телеологія, тобто зведення різних варіянтів розвитку подій у минулому до того єдиного, що вже зреалізувався. У цьому випадку це означало би писання біографії Франка винятково як національного провідника, що мав намір перетворити селянське суспільство на українську модерну націю. Він справді був таким в останні десятиліття свого життя, але щонайменше до кінця другого десятка не мав наміру писати «для селян і про селян» і не був певним щодо свого українства. Та й навіть після того, як пережив національне навернення, дотримувався принципу «не проклинати та не опльовувати ніяких інших “ізмів”» ради націоналізму (див. розділ «Журнала, журнала лиш нам ще потрібно!») Тому в писанні про Франка винятково як про українського націоналіста стільки ж правди, скільки було її в радянському франкознавстві, яке силкувалося подати його винятково як «революціонера-демократа». Молодий Франко потрафив бути і соціялістом, і феміністом, й атеїстом, проповідником вільної любові (див. розділи «Відомий деморалізатор Русі», «Франко та його ідеологія», «Франко та його Борислав», «Франко та його жінки»), а своє формулювання українськости він творив, рефлектуючи над єврейським питанням (див. розділ «Франко та його євреї»). Франкова творчість відносно легко і природньо проектувалася на інші «ізми»: завдяки ній можна бути водночас й українцем, й соціялістом, феміністом й атеїстом, а навіть змо-дернізованим євреєм. Тому Франка не можна зрозуміти, якщо звести всю його біографію лише до того, ким він був в останні роки. Ця біографія бере цілком протилежний поворот: де тільки можливо, вона написана так, ніби Франка на його тридцятому році раптом не стало, і що з ним сталося далі, ми не знаємо.

Нарешті, третя причина: привабливість Франкового українства ґрунтувалася не лише на його творчості, але й на певних фактах його біографії. Зокрема, важливу роль відіграв його статус молодого поета. А це своєю чергою усправедливлює обмеження нашої розповіді до молодих років.

Постає, однак, питання: доки триває молодість поета? Адже молодість є поняттям не лише біологічним, але й соціяльним, а тому зазнає змін разом із суспільною трансформацією. Від часів Христа до часів Наполеона середня тривалість життя становила 25 років, а за наступне століття зросла до 455. У XIX столітті читач зовсім не здивувався би, вичитавши в романі щось там про «стару 45-річну жінку»: за тих часів жили коротше, а старість наставала раніше. 28-річного Франка вважали вже «старим кавалером»; із наближенням 50-річчя покоління двадцятилітніх дивилося на нього як на людину у похилому віці. Дослідники поетичної творчости вважають, що молодість поета у XIX ст. кінчалася з досягненням життєвої стабілізації6 -коли рівень його життя дозволяє йому нарешті осісти, завести сім’ю, житло тощо. Під цим оглядом цілком виправданим буде завершити розповідь про молодого Франка його одруженням у 1886 р.7

Книжка є науковою монографією, але написана так, щоб її могли читати не лише науковці. Заради того автор де тільки міг уникав академічного жарґону, а весь науковий апарат у вигляді приміток, покажчиків і таблиць помістив у прикінцеву частину книжки. Там також захована детальніша арґументація певних тез та специфічні сюжети «не для широкого вжитку».

Нефахівцям не обов’язково зазирати у цю частину — хіба що їх зацікавлять деталі дослідницької кухні.

Коротко про терміни. Впродовж усієї книжки вони вживаються у строго нейтральному значенні, безвідносно — наскільки це можливо — до ідеологічного обрамлення, яке набуває те чи інше поняття у публічних дискусіях. Почнімо з націоналізму — одного з найобтяженіших ідеологічно термінів. У цій книжці його вживано нарівні з іншими «ізмами»: соціялізмом, лібералізмом, консерватизмом, фемінізмом — тобто як один із різновидів ідеологій і модерних політичних рухів. Кожен «ізм» має схильність перетворюватися на «азм». Але нас цікавить тут не стільки еволюція цього руху, як його сутність. Під націоналізмом у цій книжці слідом за Ґелнером я розумію ідеологію та політичний рух, головним організаційним принципом якого є вимога тотожности етнічних і політичних кордонів8. Ця дефініція зводить воєдино всі наявні типи націоналізму — ліберальний, інтеґральний, державний, недержавних народів тощо - залишаючи публіцистиці окреслення на зразок «проґресивний», «демократичний», «войовничий», «кривавий» тощо.

Іншою концепцією є «традиційне суспільство». Кажучи загально, «традиція» покриває всю культурну спадщину, що її одне покоління передає іншому. її існування є конечною умовою функціонування кожного суспільства. А тому кожне суспільство до певної міри є традиційним. У цій книжці «традиційним суспільством» називається лише той тип суспільства, де традиція передається від старшого до молодшого покоління безпосередньо (через прямий особистісний контакт) й усно9. Таке означення запобігає трафаретним спрощенням, дозволяючи уникати, скажімо, часто поширеного ототожнювання традиційного суспільства з певною верствою (скажімо, з селянством) або з певними конкретними матеріяльними чи духовними виявами традиційної культури (одягом, піснями тощо). Відповідно до пропонованого означення, традиційним може бути не лише неграмотний селянин, але й вивчений ремісник, шляхтич та одружений священик східнохристиянської церкви, як довго він дістає фахові знання не через школу, гімназію чи університет, а через навчання від свого батька чи досвідченого майстра за принципом «роби, як я»10. Згідно з тією самою логікою, традиції можуть з’являтися і зникати, трансформуватися відповідно до нових змін — але заким зміниться сам спосіб їх передачі, світ залишається традиційним.

У протиставленні «традиційний/модерний» головну проблему становить, однак, не перший, а другий компонент. Термін «модерний» є дуже амбівалентним. Він має як часовий (модерний як щось, що відбулося недавно), так й ідеологічний вимір (модерний як вищий, досконаліший спосіб організації суспільного життя)11. Найчастіше обидва виміри поєднують між собою — так роблять, скажімо, прихильники модернізаційних теорій. Вони зводять модерність до переліку конкретних критеріїв, як-от рівень урбанізації та індустріялізації суспільства, освічености, суспільної та географічної мобільности, високої політичної структурованосте тощо. Проблеми виникають при застосуванні цього категоріяльного апарату до конкретних історичних досліджень. По-перше, у минулому завжди знаходяться періоди, які відповідно до того чи іншого критеріїв були «модернішими» за пізніші (див. розділ «Загадки Франкового народження»). По-друге, є поважні підстави не вважати ці критерії за універсальні. Вони відображають конкретні реальні обставини окремих країн