Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Задля справедливости треба відзначити: у народовецькому таборі були надії, що Франко поверне зі шляху, на який його штовхнули обставини. Навіть після арешту Франка «Правда» надрукувала його оповідання «Оловець». Після судового процесу «Русскій Сіон» помістив велику статтю, де обговорено долю кожного із засуджених. З усіх соціялістів газета виразно ставила хрест на Павлику як виразно «червоному комуністі» й антиклерикалі. Натомість вона не втрачала надію, що Франко може ще навернутися назад: його письменницький талант виказує у ньому інтелігентність і мораль, несумісну з соціялізмом63.
Суспільний остракізм Франка і Павлика був покаранням за порушення коду поведінки галицько-руського освіченого суспільства. Австрійські русини дбали про свою репутацію «тирольців Сходу», тобто найлояльнішої етнічної групи: за це вони сподівалися підтримки від Відня в їхніх національно-культурних змаганнях проти панівної польської верхівки, а на щоденне життя очікували спокійного та забезпеченого існування. Загальна ідеологія, за словами Андрія Чайковського, полягала в тому, що «найбільше щастя для рутенця — скінчити університет і вчепитися обіруч цісарської клямки, стати урядовцем... значіння, аванс, становисько, пенсія, емеритура...»64.
До знайомства з Драгомановим Франко поділяв цю ідеологію. Він прагнув стати модним «салонним» письменником, одружитися з дочкою священика, працювати гімназіяльним учителем. Протягом 1876-1878 pp. усі ці можливості відпали одна по одній. Соціялістичний процес дуже прислужився Франкові, вивівши його поза стежку державної кар’єри й давши відносно незалежне (хоч і незабезпечене соціяльно) становище в суспільстві. Ще у 1891 р. він писав, що «Галичина має стосунково мало людей на становищах, а дуже мало на незалежних становищах, т. є. на таких, де би чоловік міг сказати сміло і явно: держуся таких і таких поглядів політичних, належу до такої партії, і хто мені що зробить. <...> Наша молодіж ішла і йде досі переважно в попи (становище про око незалежне, на ділі ж дуже залежне), в педагоги (становище просто рабське)65 або в урядники (судові, адміністраційні і т.і., становище також дуже залежне). <...> На незалежних становищах маємо хіба кількох адвокатів та й ми два журналісти (оскільки становище П[авли]ка можна вважати становищем, а не міражем») [49: 292-293]66.
Це нове, незалежне становище відкривало перед Франком і його товаришами можливість творити нові ідеї, нові норми і способи поведінки. Позбавлені можливости утримання з державної служби чи праці в громадських інституціях, галицькі соціялісти заради виживання не мали іншого вибору, як витворювати собі власні засоби існування, хоча не дуже певні й досить обмежені67 — а разом з тим будувати нове суспільство, альтернативне щодо старого руського. З цього моменту особиста кар’єра Франка стає все менше і менше його особистою, а все більше і більше суспільною справою.
«Відомий дєморалізатор Русі»
Судовий процес 1878 р. утвердив у політичному лексиконі Галичини нові терміни: соціялізм і нігілізм. Обидва насамперед пов’язувалися з «відомими деморалізаторами Русі» Іваном Франком і Михайлом Павликом68. Після виходу з тюрми Франко і Павлик відновили видання «Друга» під новою назвою - «Громадський друг». Ця назва мала вказувати як на близькість журналу до видаваної Драгомановим у Женеві «Громади», так і на його соціялістичний характер. «Громадівство» — бажання жити громадами — мало стати українським варіянтом терміна «соціялізм». До того ж, «громада» трактувалася як відповідник до французької «commune», тому назва «Громадський друг» нав’язувала ще й до Паризької комуни»69.
Перший номер «Громадського друга» (квітень 1878 р.) відкривався Франковим віршем «Товаришам із тюрми», який, по суті, представляв програму цього видання:
Ми ступаємо до бою нового Не за царство тиранів, царів,
Не за церков, попів, ані бога,
Ні за панство неситих панів.
Наша ціль — людське щастя і воля,
Розум владний без віри основ,
І братерство велике, всесвітнє,
Вільна праця і вільна любов!
[3:335-336]
Можливості добитися до читацької публіки були дуже обмежені. «Громадський друг» вийшов накладом 400 примірників. Скільки з них насправді потрапило до читачів, судити важко. Журнал сконфіскували за два тижні після виходу, найперше - за Франків вірш, що його прокуратура вважала особливо небезпечним закликом «до боротьби за суспільний переворот»70. Така сама доля спіткала друге число - цього разу через вірш Франка «Не-вольники» й оповідання Павлика «Ребенщукова Тетяна»71. Щоб уникнути дальших конфіскацій, редактори вдалися до хитрощів: випускати кожен наступний номер під іншою назвою, як окремий альманах. Так у 1878 р. з’явилися збірки «Дзвін» і «Молот». А з другої половини 1878 р. Франко почав видавати ще й окрему серію популярних книжочок під назвою «Дрібна бібліотека», на противагу серійним виданням «Просвіти». Багато користи нова тактика не принесла: «Дзвін» і «Молот» розділили долю «Громадського друга». Комісар львівської поліції заявляв від імені властей, що вони упораються «з тими львівськими Бебелями й Лібкнехтами, сконфіскували перший номер, сконфіскуємо 2, 3, 4 і т.д.»72.
Франко відзначав пізніше, що прокуратура конфіскувала ці видання не за пропаґанду в Галичині творів відомих європейських соціялістів (А. Шефле, А. Лянґе), а за художні твори та публіцистичні статті, що виходили з-під його і Павликового пера73. У такий спосіб влада давала зрозуміти, що готова толерувати соціялізм як теорію, але придушуватиме спроби пристосувати його до галицьких умов. Ця лінія відповідала настроям значної частини галицької публіки. «Dziennik Polski» закликав «не легковажити того руху, відповідальність за який хай падає на відомих деморалізаторів Русі. <...> Чого ж можна сподіватися від майбутнього, коли будуть читати темним селянам, за своєю природою схильними до всякого песимізму, бунтівливі уривки з брошур на зразок “Дзвону”? Відносно соціялізму в Німеччині та нігілізму в Росії не мусимо стояти, склавши руки; ми не є і не хочемо
