Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
До широкого публічного розголосу цієї справи доклалося декілька чинників. Одним із них була загальна паніка, що охопила галицьке суспільство влітку 1877 р. через забобонний страх перед цифрою 7. Цифру сім уважали зловісним знаком. Поєднання двох цифр 7 у назві одного року - а ще більше чотирьох 7 липня 1877 — віщувало лихо: пожежі, війни, землетрус, «кінець світу». «Дві сімки, як дві сокири, зависли над світом... — згадувала пізніше Юлія Шнайдер. - Катастрофа була темою розмов, викликала психозу. Кожна буря, блискавка, грім заповідали зудар. Сумні настрої, жах. Одні молилися, другі шукали в чарці поради, пили, щоб тільки не глянути тверезо смерті в очі. Сліпі та криві діди-прошаки, що ледве животіли й не знали, нащо і з чого живуть, прощалися та в’язали клунки, щоб у хвилину землетрусу покласти своє добро на плечі та втікати»27.
Інші страхи пов’язувалися з очікуваннями війни між Австрією та Росією. Ці страхи мали реальну підставу. Якраз у цей час Російська армія вела війну на Балканах з Османською імперією під гаслом визволення слов’ян від мусульманського ярма. Австрію страшили перспективи російського домінування на Балканах і створення там великої слов’янської держави. Питання можливої війни з Росією обговорювалося при віденському дворі дуже серйозно. Однією з причин тривоги було побоювання, що війна вестиметься в Галичині, прикордонній провінції, де шанси на перемогу, через симпатії руського населення до Росії, були невеликими28. З іншого боку, ходили чутки, що у Галичині вздовж австрійсько-російського кордону формуються загони польських повстанців, готових рушити вглиб російської території й заатакувати південно-східну частину колишнього Королівства Польського. Російський уряд скаржився Відневі на сторонну бездіяльність галицької влади, львівське намісництво спростовувало ці вістки як безпідставні панічні чутки29.
Франко у спогадах вказував на збіг хвилі арештів із загальною панікою, що охопила Галичину через оголошення російсько-турецької війни. Російське військо проходило зовсім близько від австрійського кордону, а частина його технічного устаткування взагалі переправлялася галицькою залізницею в Румунію. Галичиною ширилася чутка про московських аґентів, що їздять краєм. Виник острах, що поява російської армії може спричинити у руських повітах «гайдамаччину»30. Іван Горбачевський (1854-1942), майбутній австрійський міністр здоров’я, а тоді - студент Віденського університету та член віденської «Січі», писав у листі до Драгоманова від 5 листопада 1877 p.:
В Галичині повиходили дуже дивні і цікаві речі — іменно панує ще дотепер дуже велика паніка перед соціялізмом. Де був і то який живий Русин то коли не запирали то хоть ревізію в нього робили. Чіпаються зовсім не винних людей, урядників, студентів, гімназистів, учителів і т.д. — чорт знає за що. Всюди по селах кружляють найрізноманітні вісті. Ту розказують що ножі святили, там найшли порох стрільби і т.д. Хто такі байки видумує, здається що жиди причинили ся богато до того, а потому поляки самі, котрі по селях розсилають жандармів — а тії розпитують хлопів про якісь речі, про які хлопи як живуть не чули31.
Польські газети вимагали мобілізації австрійського війська для захисту громадського спокою та організації самооборони. Для заспокоєння цих настроїв східногалицькі повіти відвідав галицький намісник Альфред Потоцький. У загальній паніці заарештували російського історика Іло-вайського та німецького мандрівника Остен-Сакена [33: 349].
В уяві галицької публіки балканська війна, соціялізм, польські повстанці, російські аґенти й бунтівливі селяни єдналися в одне ціле. Слідство могло розробляти кожну з цих ліній. Воно почалося з «польського сліду»: першими поліція заарештувала польського соціяліста Болєслава Лімановського, на той час кореспондента львівської «Gazety Narodowej», та Авґуста Скерля, директора місцевої польської робітничої організації «Ognisko». їх обидвох відвідав Кобилянський зразу по приїзді до Львова. Заарештували ще трьох поляків, чиї адреси знайшли під час обшуку Кобилянського та осідку «Og-niska»; однак визнали підозрілим і доправили до львівської в’язниці лише одного з них, студента медицини у Відні Едмунда Бжезінського. Допитавши Кобилянського, львівська поліція дійшла висновку, що Котурницький мав на меті «ширення злочинної соціялістичної пропаґанди межи польським людом в Галичині [курсив мій. - Я.Г.] та польському Королівстві, а в першу чергу поміж робітниками»32.
Проте скоро польський слід було закинуто, і справа набрала характеру «руської змови». Лімановського по недовгому ув’язненні випустили на волю. Із семи в’язнів, поставлених перед судом 14 січня 1878 p., тільки двоє -Кобилянський і робітник Антін Перебендовський — були поляки; решта п’ять - Михайло Павлик, його сестра Анна Павлик, Остап Терлецький, Іван Мандичевський, Щасний Сельський та Іван Франко — були русини, з них четверо — члени українофільських студентських організацій33.
Чому замінили польський слід на руський, пробував пояснити Франко. Якраз у той час, твердив він, у Відні доживало останні дні централістське ліберальне міністерство Аверсперґа, тяжко скомпрометоване корупційними скандалами. Особистий приятель цісаря гр. Таафе вів переговори з чеськими послами про їхнє входження у новий кабінет. Польські посли теж сподівалися міністерських посад. Галицькій владі було вигідно подати справу так, нібито одиноким надійним опертям державної влади в Галичині є польська шляхта. «Почалося гарячкове шукання конспіраторів, - писав Франко, - недавнє польське liberum conspiro знайшло собі противагу в liberum denuntio польської консервативної преси» [33: 348]34.
Польська адміністрація краю звично представляла Відню руський рух як москвофільську загрозу. У 1877 р. цю загрозу можна було подати як справжню реальність, бо заарештовані русини діяли за інструкціями російського підданця Михайла Драгоманова. Містом ходили поголоски -можливо, навіть пущені поліцією, - що викрито організацію, яка служила московським цілям. Поліція у Відні нібито одержала донос, що соціялістом є навіть редактор «Слова»35. Натомість русофіли намагалися перекласти вину на українофілів, вказуючи на природний зв’язок українофільства з нігілізмом і соціялізмом. На масштабність хвилі арештів безперечно вплинули доноси русофільських студентів, що в такий спосіб хотіли взяти реванш за свою поразку в «Академічнім кружку» у 1875-1876 pp. Львівська газета «Dziennik Polski» писала, що русофіли за день наперед знали про кожний новий обшук і кожен новий арешт — а це давало підстави думати, що арешти і обшуки робилися за їхніми доносами36. Студенти-русофіли з Львівської духовної семінарії навіть донесли на своїх українофільських колеґ-семінаристів, унаслідок чого 18 вихованців семінарії обшукали, а ординаріят одразу ж їх виключив. Відомий організатор студентських товариств у 1860-х pp. Данило Танячкевич у написаній із цього приводу брошурі «Соціалісти межи семінаристами?!» риторично запитував, розповідаючи про доноси русофільської молоді: «Ті люде, так з молоду вже опоганені, мають бути священиками? Можуть вони ними бути, можуть вони учити закону віри і любові?»37.
Під час арештів поліція сконфіскувала 199 назв книжок соціялістичного чи українофільського змісту38. Жодну з них у
