Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

більше ніколи не додаватиме до свого імені патроніма «Яковлевич», і коли багато років по тому один із його російських адресатів захоче звернутися до нього саме так, Франко відраджуватиме його від цього словами «у нас <...> обертання по отечеству не вживається» [50:222]. Міняється й прізвище: у Франковому селі його наголошували на першому складі, тепер же наголос переноситься на останній склад, на український звичай114.

Ще перед своїм остаточним наверненням, у лютому 1876 p., Франко перестав уживати німецької мови в листах до своєї коханої. З цього приводу він писав до неї:

А спитаєш, може, чому пишу тепер по-руськи, а не по-німецьки? Проста річ. Німецька бесіда — то для мене модний фрак, котрим строїться не раз

і такий штуцер [франт (нім.). — Я.Г., котрому по кишенях вітер свище.

Но руська бесіда — то для мене той любий, домішній убір, в котрім всякий показується другому таким, яким єсть, в котрім і я тебе найбільше люблю! Руська бесіда — то бесіда мого серця! [48: 46]

Фотографія Франка з 1881 р. показує, що його слова були правдивими і в іншому сенсі: його богемний одяг — «модний фрак» — зник і був замінений непретензійною вишиваною сорочкою, символом української селянської культури115.

Під впливом Драгоманова Франко покинув свою ідею писати винятково для інтелігенції. Це було більше, ніж переміна літературних орієнтирів. Це було віднаходження своєї селянської ідентичности, від якої Франко все більше віддалявся під час свого навчання, але яку він «відкрив» для себе у результаті свого навернення.

Розділ 8

Відомий деморалізатор Русі

Іван Франко, 1881

Із книжки: І. П. Слупський, упор., Іван Франко. Документальні фотографії, вид. 2-ге, доповнене. Б. д., б. м. [Львів, 1971], с. 27

Ур Галичині розповідали анекдот про те, як польський соціяліст-еміґрант із Варшави, якому заборонили поселитися в Австро-Угорській імперії, звернувся з клопотанням до галицького намісника Санґушка. «Прошу мені розповісти, як Ви уявляєте собі соціялізм?» - поцікавився той. «Соціялізм - це боротьба капіталу з працею». «А, коли так, то Ви можете одержати громадянство, - відповів Санґушко. — Бо капіталів у нас нема, а працювати ніхто не хоче!»1

Не знати, скільки у цій історії правди. Але можна напевно сказати, що приписувані галицькому намісникові слова відображали спосіб думання багатьох освічених людей у Галичині2. Один із найкращих знавців суспільних відносин у краї (таким принаймні вважав його Іван Франко [44/1: 11—12, 33-34]) Станіслав Щепановський твердив, що

соціялізм, так само як єзуїтизм, капіталізм і багато інших «ізмів», є лише чужим нальотом, прищепленням на нашім ґрунті чужих уявлень, котрі виникли у цілковито інакших умовах і які перебувають у суперечності з нашими власними громадянськими традиціями і думками щодо суспільної організації3.

Один із лідерів «українського П’ємонту» Корнило Сушкевич заявляв, що «в нас нема соціяльної квестії»4. Володимир Барвінський був певен, що індивідуальний характер русько-українського народу є противником комуністичних і соціялістичних ідей. Головним народним ідеалом, на його думку, є не знищення класів, а свобідний і нічим не обмежений перехід з одного класу в інший та свобідний розвиток особистости. Він зіставляв українське козацтво та Французьку революцію і доходив висновку, що Україна у стремлінні до цього ідеалу щонайменше на 100 років обігнала

Францію і весь Захід, а тому українцям немає потреби копіювати великі комуністичні й соціялістичні перевороти Заходу5.

Галицькі публіцисти і консервативної, і ліберально-демократичної орієнтації прагнули довести, що через економічну недорозвинутість Галичини й потужну закоріненість традиційно-релігійних вартостей соціялізм не мав шансів прийнятися на галицькому ґрунті6. До 1870-х pp. слова «соціялізм» чи «комунізм» уживано хіба що задля таврування окремих осіб чи політичних течій7. А загалом поінформованість про соціялістичну ідеологію була дуже низькою. Франків університетський професор Лєон Білінський писав у зв’язку з цим станом, що галицьке суспільство готове кинутися з камінням на кожного, хто бодай ненароком ужив терміна «суспільне питання»8.

Арешт і судовий процес

Не дивно, що за таких настроїв публіки соціялізм у Галичину було імпортовано. Цю західну ідеологію принесли в Галичину двоє іммігрантів, одначе зі Сходу, з Російської імперії. Поляк Болєслав Лімановський став біля витоків тутешнього соціялістичного руху безпосередньо, українець Михайло Драгоманов - опосередковано, однак на руську студентську молодь Лімановський впливу не справив — на відміну від Драгоманова.

Віднайдення галицькими студентами української ідентичности було лише частиною плану Драгоманова. Другою частиною було зробити їх, «по обставинам України», радикалами. Радикалізм Драгоманова не був тотожний соціялізмові, а тим більше — марксизмові (до якого він ставився скептично, вважаючи його «німецькою метафізикою»). Політичний світогляд Драгоманова був синкретичним, і його осердя становив не соціялізм, а лібералізм9. У дискусіях зі своїми опонентами Драгоманов не раз покликався на т.зв. програму 1873 р. як на найстисліший вираз своїх позицій. Надрукована за його спонукою у львівській газеті «Правда» як «Одкритий лист з України» декількох десятків київських громадівців на знак протесту проти консервативного повороту в ідеології галицьких народовців, вона зводилася до трьох пунктів: «федералізм у політиці, демократизм у соціяльних питаннях і раціоналізм у культурі»10. Жоден із трьох пунктів не зводився до соціялізму. Але соціялізм виступав як можливий (хоча не єдино можливий!) логічний наслідок щонайменше двох із них — демократизму і раціоналізму.

Роль Драгоманова у соціялістичному наверненні Франка та інших молодих галичан можна признати лише тією мірою, якою він спричинився до перших соціалістичних процесів проти галицько-руської молоді. Галичина від середини 1870-х років стала перевалочним пунктом для політичних емігрантів із Російської імперії, що вибиралися далі в Европу. Серед них були польські соціялісти, російські народники, українські гро-мадівці - всі, кого погнало на Захід наростання репресій у Російській імперії. Влітку 1876 р. Драгоманов винайняв у Львові квартиру для Павлика, що мала стати своєрідним готелем для прибульців із Росії. У зворотньому напрямку — з Відня та Женеви через Львів до Києва — рухалися революційні видання українською та російською мовами. Тому квартира була ще й складом революційної літератури. Не дивно, що за такої інтенсивности переміщування людей і книжок та браку в молодих галичан конспіративного досвіду ця діяльність мусила швидко опинитися в полі зору австрійської поліції.

Найпершою жертвою цієї конспіративної діяльности став Остап Терлецький. 1876 р. його заарештували у Відні за поширення т.зв. «метеликів» — невеликих за обсягом і розміром брошур, призначених для соціялістичної пропаґанди серед українських і російських селян. За ним на початку 1877 р. настала черга Павлика у Львові. Російські квартиранти Павлика Алєксандр Черєпахін та Сергій Ястрембський (Ястшембський) побилися в одній із львівських кав’ярень із поліційним аґентом. Обшук, що настав за цією бійкою, виявив на Павликовій квартирі близько 1000 брошур авторства Драгоманова і ще одного київського громадівця-марксиста Сергія Подолинського. Поліція заарештувала Павлика,