Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

Для дальшого розвитку подій - й особистої долі Франка - найважливіше значення мав лист до Павлика від 25 травня 1877 р. Лист містив розширену інструкцію для галичан щодо дальшої діяльности. Зокрема, Драгоманов ставив завдання поширювати нові ідеї на нові території, Буковину і Закарпаття, з яким Драгоманова в’язали особливі емоційні зв’язки: відвідавши Закарпаття у 1875-1876 pp., він був вражений бідністю і темнотою місцевого руського люду, зневагою до нього з боку місцевих угорців і євреїв та еґоїзмом і слабкодухістю руської інтелігенції. Під враженням побаченого він дав собі «Ганібалову присягу: що небудь зробити для угорської Русі, по крайній мірі направити кілька душ на реальну працю для народа, в демократично-поступовому напрямку»12. Влітку 1876 р. - на початку 1877 р. Драгоманову вдалося направити на Закарпаття декількох своїх емісарів (одним із них був потім заарештований у Львові Алєксандр Черєпахін). Однак ця «закарпатська акція» не принесла відчутних результатів13. У травневому листі до Павлика Драгоманов вибрав Франка як свого нового емісара. Він уповноважував Франка виїхати до Сиґета й Мукачева, нав’язати контакти з місцевою молоддю і збирати етнографічні та економічні матеріяли14.

Франко нічого не знав про зміст цього листа та про покладену на нього місію. Він був свідомий, однак, що перебуває під наглядом. На початку 1877 p., у зв’язку з арештом Павлика, його притягали до слідства, але поки що — тільки як свідка, який цілий рік жив разом із підозрілим на одній квартирі15. Франко і його товариші побоювалися дальших провокацій. На якийсь час вони, знаючи, що всі їхні листи перечитує поліція, навіть перестали листуватися з закордоном. Деякі номери «Друга» на той час було сконфісковано. Про діяльність членів редакції цього журналу було нібито донесено до російського посольства у Відні. Говорили, що як тільки вони з’являться у Росії, їх негайно заарештують16. Усі ці пострахи та плітки зміцнювали Франка на думці, що йому треба доконче добиватися сильнішого становища і поважнішого імені — тоді до нього буде тяжче вчепитися [48: 53-54,69].

А тим часом Франкова слава зростала. Великого розголосу набули його оповідання про Борислав, друковані у «Друзі» від початку 1877 p., а потім того ж року видані як другий і третій томи його творів17. їх було написано, серед іншого, заради того, щоб показати гостроту соціяльного питання в Галичині18. Натуралістичне зображення побуту бориславських робітників шокувало тогочасні читацькі смаки й викликало, зі слів Франка, «повний succes de scandal серед галицької публіки» [49: 245]. «Публіка, що позівала читаючи “Домну Розанду”, “Дениса”, “Повість без титулу” і т.и., але вдавала, що вони її дуже подобають ся, почала кипіти гнівом, коли в друку почали появляти ся мої перші бориславські нариси», - згадував пізніше Франко19. Деякі священики виступили з протестами, твердячи, що такі описи деморалізують жінок. Сам митрополит греко-католицької церкви Йосиф Сембратович розпорядився принести йому «Друга» з бориславськими оповіданнями молодого автора, «щоби побачити, що се за звір». По прочитанню він рішив, «що нічо там нема такого нечоловічеського, бо автор не пише се, щоби заохотити до подібного [аморального] життя, а тільки щоби відстрашити. Но помимо того — додали отці — воно не пригоджується до “плавного” читання красавицям» [48: 64]20.

Окрилений успіхом Франко вирішив написати цілу повість на бо-риславську тему під заголовком «Boa constrictor». Цими планами він ділиться з Ольгою Рошкевич. Ще у травні 1876 р. Франко попросив у її батька руки його дочки [48: 51]. Відповідь була ухильна, але обнадійлива. Принаймні, Франко разом із Павликом та іншими друзями, як і раніше, часто гостюють у домі Рошкевичів у Лолині. Ольга особливо тішилася літературною славою свого нареченого; зі свого боку, він підбиває її також до літературної кар’єри [48: 69]. Юначий флірт переріс у пристрасне кохання, і, як це випливає з листування між Ольгою Рошкевич та Іваном Франком, десь у тому часі їхні стосунки перестали бути чисто платонічними.

Так чи інакше, 12 червня 1877 р. Франко повертався з Лолина до Львова, по найщасливіших, як він признавався пізніше, хвилях свого життя. «По дорозі, - згадував Франко, - уложив план “Boa Consrictor”, і в слідуючих днях написав першу частину, а за тиждень зістав арештований і зіпхнутий на саме дно нещастя, в таку бездну, о котрій тепер без дрожі і замирання серця подумати не можу» [48: 458].

На момент, коли Франко повертався до Львова, туди зі злощасним листом від Драгоманова приїхав польський соціяліст Еразм Кобилянський. Його особа, як і сам приїзд, були повиті таємничістю. Його справжнього прізвища ніхто не знав. У соціялістичному середовищі від був відомий як Михайло Котурницький. А до Львова він приїхав під прибраним ім’ям Станіслава Барабаша21. Поселившись у готелі, він привернув до себе увагу підозрілою поведінкою: замкнувшись у кімнаті, обшивав полотном книжки, щоби відправити їх далі поштою. Готельна обслуга донесла поліції. Обшук виявив у нього револьвер, схований у тростину кинжал, пляшечку з отрутою. Арешт «Барабаша-Котурницького» започаткував майже піврічне слідство. На підставі листів Драгоманова та доносів було проведено близько 80-100 домашніх обшуків, окрім Львова та Відня, майже по всій Галичині. Слідство набрало драматичних, часом трагікомічних поворотів. «Січовиків» Остапа Терлецького і Щасного Сельського привезли з Відня до Львова у кайданах. Михайла Павлика заарештували прямо в лікарні. Коли поліція повідомила дирекції лікарні про намір заарештувати хворого, та зразу ж виписала його, боячись узяти на себе відповідальність за можливу втечу. Лише на підставі схожости імен у Відні обшукали якогось Михайла Павлюка, а у Львові Йогана Франка22.

Інцидент з арештом Кобилянського сам по собі був настільки дрібним, що коли б не курйозний збіг декількох чинників, він, може, не мав би ніяких наслідків23. Переслідування соціялістів в Австрії розпочалися 1870 p., коли у Відні декількох із них звинуватили у державній зраді. Після цього було ще декілька репресивних заходів24, зокрема процес над Остапом Терлецьким у 1876 p., який - попри твердження української історіографії25 - не був першим соціялістичним процесом в Австрії. Але центральна влада не сприймала соціялістичну загрозу надто серйозно. Досить сказати, що до 1877 р. в архіві міністерства зовнішніх справ не існувало навіть окремої рубрики «соціялістична пропаганда». Всі справи, які стосувалися галицьких соціялістів, числилися під рубрикою «польські конспірації у Відні та Львові». Документи у справі «Барабаша і товаришів» (як вона офіційно називалася) показують, як слабо Відень орієнтувався у тогочасному соціялістичному русі: австрійська