Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
• • • • і пі
моралізацією та довгими ліричними відступами .
Франко явно пробував догодити смакам галицької читацької публіки. А саме проти них спрямована була критика Драгоманова у листах до редакції «Друга»:
Целью литературной работьі в Галичине служит почти исключительно вьіработанная печальной историей рутенская публика, иереи, трепещущие консистории, урядники, держащиеся за свои «посадьі», давно позабьівшие свои семинарские и университетские тетрадки и не думающие следить за ходом европейской мьісли, едва-едва поддерживающие свой апетит к литературе польскими и немецкими газетами и журналами в конфейньїх, да «красавицьі», в которьіх в Галичине, по немецкому образцу, видят кухарок, или по шляхотско-польскому — наложниц и салонньїх болтуний, «красавицьі», которьіе не читали кроме молитвенника да польских «Розмаитосцей». И литературньїе идеи и вкусьі зтой публики — становлятся законадателями Ваших литераторов!104.
Характерно, що до цього листа Драгоманова редакція «Друга» додала передмову: «Думки, висловлені в ньому [в листі], хоч може декуди й занадто гострі, та проте до тої міри варті ближчого розгляду й уваги, що ми поручаємо його нашій публіці, а особливо нашим молодим письменникам [курсив мій. — Я.Г.], із яких може не один в теперішній переходовій порі нашого письменства не знає, на яку дорогу ступити і куди простувати, щоб його праця не була марна, і щоб він бодай своєю щирою охотою причинився до здійснення великої життєвої думки: реальної просвіти і піднесення нашого народа»105.
Про повість «Петрії і Довбущуки» Павлик навесні 1876 р. розмовляв із Франковим вітчимом, коли гостював у Нагуєвичах «...Заговорилися ми з ним, — писав Павлик Драгоманову, — і він каже Франкови: лиши тих Добощуків, то неподібне, а возьми ся до чогось розумнішого <...>. І се каже селянин письменний о «Друговій» літературі... Видите, яких літераторів виховуйє гимназия, що не в силі щось люцького написати <...>»106 У своїх листах до Драгоманова Павлик не жаліє гострих слів на адресу колеґи: оскаржує Франка у конформізмі, називає його «прапорчиком» (chorqgiewka), «дволичним», «непосидючим», «фальшивим», а в одному випадку не зупиняється навіть перед тим, щоб звинуватити у донощицтві та плаґіяті107.
Причини Павликового роздратування мали, так би мовити, програмовий характер. Він вірив в особливе покликання нової інтеліґенції селянського походження. Вихована тяжкою працею селян, вона тепер мусила повернути їм борг вдячности. На львівське студентство сподіватися марно, бо серед них панує погордливе ставлення до галицького селянина. їх смішить уже саме слово «хлоп», і вираз «хлоп-бик», тобто прирівнення селянина до скотини, чути серед них раз у раз. Павлик навіть вигадує терміни на позначення цього середовища: «шляхетство», «попівська шляхта». Згідно з Павликом, серед редакції «Друга» «найкращі люде з [молодих] львов’ян - хлоповичі», тобто він сам, Белей і Франко108. Але його дивувала і дратувала Франкова постава. Франко противився публікації «Отравленного дьякона», і в розмові з одним із членів редакції, поза плечима Павлика, намагався зняти цю повість із друку: «то небеспечне, буде революція; не дайте, не пустіть того»109.
Однак Франкові погляди таки мінялися. Це добре помітно в еволюції сюжетної лінії його повісти «Петрії і Довбущуки». У другій частині, написаній уже після перевороту, з’являється нова і не менш неймовірна сюжетна лінія: головний герой, селянський син Андрій Петрій, одружується з дочкою графині (!). Треба думати, що Франко робить це ради того, щоб показати згубність впливу «панського життя» на вихідця з народу: дружина героя зраджує його і ледь не позбавляє життя, вступивши у союз із польськими повстанцями 1863 р. Самих повстанців у повісті зображено вкрай неґативно, як зграю пихатих і боягузливих шляхтичів. Таким поворотом сюжету Франко ніби демонструє, яка прірва тепер пролягає між ним і шляхетським станом, із якого сам походив. Повість закінчується примиренням між двома родами, від імені яких виступає Олекса Довбущук, син опришка, та Андрій
Петрій, котрий продав свій маєток і повернувся в село, щоб працювати для народу. Обидвоє сходяться на тому, що «не Довбушевими грішми <...>, но власними силами, власним пожертвованєм, власного працею треба двигати нам той народ, і лише таке діло поблагословит бог» [14: 242].
Остаточне переродження Франка у бік «радикалізму» можна датувати осінню 1876 р. Свідчення цьому знаходимо у листі Павлика до Драгоманова від 2 листопада 1876 p.:
Нові гадки йдуть межи молодіж незамітно, але сильно, так що молода партія (народовці) явно вже каже, що львівські народовці далеко лишилися позаду науки і бачать, що треба вчитися. Дольницького б не впізнали, Франка — також. Він хотів було відібрати собі життя110, що таке уперед думав і писав, і казав, [що] у сім винен Дольницький...111
Як доказ того, що Франко «перевернувся», Павлик наводить його нові вірші «Наймит» і «Поступовець», написані на народні теми. Обидва вірші надруковано в жовтні — листопаді у «Друзі» й підписано новим псевдонімом: «Мирон Існують серйозні підстави вважати, що
Франків вибір псевдоніма Мирон є частиною його далекосяжної програми — винайдення власної селянської ідентичности. Але це ім’я означало не просто селянське походження. Якби це було так, Франкові досить було би вибрати за псевдонім своє перше ім’я «Іван». Це ім’я, котре і в народній, і в високій культурі виступало як символ селянина-простака (часом у протиставленні «Іван - пан»)113. Псевдонім «Мирон» ніби містив приховане послання: ім’я, що його давали тільки байстрюкам, означало осіб, які водночас і були селянського походження, і відрізнялися від інших «нормальних» селянських дітей. їхня ненормальність полягала в їхній винятковій обдарованості. Через це мали труднощі у спілкуванні як зі своїми однолітками, так і — навіть — своїми батьками. Але вирісши, вони несли слово правди під селянські солом’яні стріхи. Багато з них не спромоглося виконати цю благородну місію: вони або не дістали своєчасно необхідної підтримки й освіти, або відступали перед тиском соціяльних обставин. І лише деяким — як самому Франкові — вдалося вистояти і стати апостолами нового вчення. Франко намагався переконати своїх читачів, що галицькі села переповнені такими дітьми, яким він був у дитинстві. І тільки-но соціяльні бар’єри буде знесено, в Галичині появиться ціла нація «Миронів» - селян, що переймуться «правдами науки» і забажають «перевести їх у життя» [15:71].
Франкове переродження в русько-українського селянина супроводжується не лише зміною його літературного псевдоніма. Він
