Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Першою ластівкою, що знаменувала зміни в самій редакції «Друга», стала коротка стаття Михайла Павлика «Із уст народу», надрукована у квітні 1876 р. У ній він подав три народні пісні, дві з котрих записав сам, третю — його сестра Анна Павлик. Публікацію він закінчив закликом до молоді записувати пісні, якщо хто не зможе кирилицею, то латинкою89. Дуже скоро по тому Павлик розпочав свій власний хрестовий похід проти старих символів і старих ідолів. В одному з травневих номерів він надрукував рецензію на три найновіші видання - «Житє Тараса Шевченка» Омеляна Огоновського, брошуру Стефановича «Пянство і погибель народа» та «Байки і повістки» Івана Верхратського. Із цих трьох Павлик пощадив лише
Огоновського, ствердивши тільки: «Все, що пишеся, повинно бути важне і для “простих” і для “образованних” людей, повинно мати рівну стійність і для люду, і для інтеліґенції». Найбільше дісталося Верхратському. У цього самозваного поета, писав Павлик, немає поетичного таланту, і краще б він узявся до складання словника термінів або спробував укласти Словник малоруської мови, або ж зайнявся натуральною історією90. Для Павлика критерієм поетичного хисту є вміння відтворити дух народної пісні: «Коротенька народна п’існя засоромте всю «надобну» літературу п. В[ерхратського], «знателя язьїка». Тута житье - а вг «надобной лите-ратур^» п. В[ерхратського] зводг словг - трупг»91.
Павликові рецензії стали скидатися на відверте літературне хуліґанство: він намагався якнайдошкульніше вдарити супротивника, не дбаючи про арґументи і не щадячи його еґо. У рецензії на «Новели Володимира Пасічинського» писалося, що «при страшном убожестве литературним нашого края публикується самая дрань»92. Як писав Верхратський у своїй відповіді, «огидна і поверхова» Павликова критика «не пояснює ничого, не виказує ничого, окромг м'ілкости и злобьі дописавателя»93. Верхратський написав окрему брошуру про шкідливу літературну тенденцію «Друга», закінчивши її зверненням до священицтва: «Не пренумеруйте “Друга”! Прочь сь “Другому”!»94.
Редакція «Друга» дістала гострий відгук і від іншого лідера народо-вецької течії, о. Степана Качали. Врадуваний попервах вісткою про те, що «Академический кружок» і «Друг» перейшли на українофільство, він, однак, засмутився, коли прочитав листи Драгоманова — «того нигилисти московского <...>, котрий убираєся в красне пір’я європейськой цивилизаціи и науки, нехтуючи народность и все що для чоловіка було святим». Досі українофільству закидали то політичний сепаратизм, то польський патріотизм. Тепер, після перевороту в «Друзі», українську орієнтацію пов’язуватимуть із соціялізом, комунізмом і нігілізмом. «Лихо у нас, — закінчував Качала свою критику, - не мож іти с твердими [русофілами. - Я.Г.] для іх керунку, але гірше іти з молодими, де проявляються так згубні тенденцій»95.
Не полишив своєю увагою «Друга» і табір русофілів. «Слово» присвятило молодіжному журналові декілька публікацій, продовжуваних із номера в номер протягом червня - липня 1876 р. Критиканство «Друга» відіграє роль підлу і шкідливу, бо прививає у молодіжні серця «ненависть кт> общепочитаемьім'ь русскимг институциям'ь» і деморалізує дівиць як читачок. Окремо діставалося Павликові за грубий і непристойний тон його публікацій.
Програмово же «Слово» докоряло «Другові» за космополітичність (на його сторінках більше пишеться про «Париж, Варшаву, Висбадень, Жорж Санд и др.». «О русскихг князях^, о славней нашей минувшости, не упоминается вг “Друз'і” ни словом^») і за «многоязьічіє» (редакція журналу не знає навіть, як написати «такое святеє слово, якг - русскій»). У дискусії з «Другом» «Слово» воліло приймати поставу ображеної гідности: «на грубьіе, неприличньїе, ст> правдою несходньїе оскорбленія малолетньїх юношей остаеть только отв'іт'ь: н'іхай мальчики забавляются!»96.
Виступи Павлика та його друзів виконували важливу роль: вони творили нові дискурсивні поля, що їх раніше у галицько-руській публіцистиці не було. Провокативно-образливий тон змушував опонентів брати слово на свій захист. Тим самим вони збільшувати число текстів про характер і завдання літератури, а скандал, що супроводжував ці публікації, неминуче привертав увагу місцевої читацької публіки до цих питань.
Опріч критики, Павлик пробував творити позитивну програму. 12 (24) червня на музично-декламаторському вечорі з нагоди З 3-ї річниці смерти Маркіяна Шашкевича він виголосив доповідь «Про потребу етнографічної роботи в Галичині». Доповідь багато в чому повторювала ар-ґументи трьох листів Драгоманова. Головною її тезою був брак у Галичині народної літератури, що могла би прислужитися широким масам і подати їм корисну науку. Таку літературу може витворити лише етнографічна праця. Етнографія покаже справжні потреби народу, з одного боку, та зверне увагу руської інтелігенції на поступові європейські ідеї, з іншого. В сумі ж вона викличе в Галичині масовий рух поборників народного діла - так як це стається по всій Европі і як це вже сталося в підросійській Україні. Павликів виступ, як писав «Друг», «приняла публика с правдивим восторгом, що ручаєсь нам за то, що подібній гадки скоро приймуться тепер межи молодіжжю»97.
23-річний Павлик став лідером усього нового руху. З його іменем пов’язували переродження «Академического кружка» й переведення його «на Драгоманівську дорогу»98. На фоні Павлика Іван Франко як публічна фігура виглядав невиразно і блідо. Він став бібліотекарем товариства, а наприкінці лютого 1876 р. - секретарем редакції «Друга» (головою там і там було вибрано Антона Дольницького). Франко утримував першість у кількості літературної продукції, друкованої у «Друзі», а влітку 1876 р. видає першу збірку своїх творів99. Але жодна з цих публікацій не приносить йому більшого успіху, не ставить його в центр публічної уваги100. Його театральний дебют - прем’єра п’єси «Три князі на один престол» 9 березня 1876 р. - скінчився невдачею, що межувала з провалом; головно, як повідомляє «Друг», через відмову дирекції польського театру позичити костюми, але не останньою чергою також через авторські похибки і невикінченість сюжету101.
Показовою була історія найбільшого на той час Франкового твору -повісти «Петрії і Довбущуки». Франко почав писати її й друкувати у «Друзі» ще до публікції там листів Драгоманова, а завершив аж наприкінці
1876 p., по перевороті
