Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Першою зупинкою Драгоманова по дорозі на Захід був Львів. Тут його вперше побачив Іван Франко, коли Драгоманов відвідав лекцію Огоновського і по її закінченні висловив вбивчу оцінку львівського професора77. Скепсис Драгоманова щодо рівня інтелектуального життя галицьких русинів мав за собою довшу історію. Вперше він побував у галицькій столиці у 1873 р. Драгоманов був шокований побаченим тоді у Львові. Уродженець містечка Гадяч на Полтавщині, він іще з дитячих років виніс глибоку відразу до гри в карти - улюбленого заняття провінційної інтелігенції. У Львові він відвідав «Руську бесіду», один із центрів народовецького руху. Там перед його очима постала така картина:
Коли се я бачу у Львові, в університетському місті, в столиці вільнішої
частини нашої Русі в на пів політичному товаристві — столи з картами,
і за ними сидять звісні патріоти, професори, літератори, політики, для них покидають усяку розмову про найбільше пекучу справу патріотичну, народну, літературну. «Та се ж старий Гадяч, повітове місто Миколаївської доби!» [тобто часів правління Ніколая І (1825—1855). — Я.Г. — думалося мені, коли я вертався у свій готель після першого вечора в «Бесіді» — ось куди я вернувся, об’їхавши стільки світа!78
Цей епізод дуже добре передає різницю між «наддніпрянцями» і «галичанами». Галицько-руські політики й інтелектуали жили в одному з наймодерніших міст Східної Европи, але попри те лишалися однією з найменш інтелектуально змодернізованою групою — нові сучасні літературні, мистецькі і політичні течії обминали їх стороною. У цьому вони сильно відрізнялися не лише від місцевої польської та єврейської еліти, але й від українців із Російської імперії. Це безпосередньо відчули на собі молоді галицькі русини. Член руської студентської організації «Січ» у Відні Остап Терлецький після відвідання Києва у 1874 р. писав своєму приятелеві:
А Вам скажу щиру и одверту правду, що перед громадою в Київі и перед усіма Українцями я стояв теж в опозиції до теперішнього провадження справ народних ві Львові. Я сам своїми власними очима переконався, як Львовяне зледащіли и на ніщо звели себе и цілу партію, котра по неволі на них спускатися мусить. И який величенний контраст між Львовом и Київом!
Яка в Київі невсипуща праця, — я своїм очам не хотів повірити79.
Подібного погляду тримався й Михайло Павлик. Він так ніколи й не виїхав до Києва (хоч і збирався туди декілька разів). Але свій образ України й Києва він складав за допомогою приїжджих українців. Досвід спілкування з ними приводив його до невтішних порівнянь. «У Вас (хоть і не всі) - люде, а у нас - дрянь, - писав він у листах до Драгоманова. - Оттаких би нам у Галичині <...>. Не знаю, кажу Вам, що би я був робив, якби не був познакомився з украї[н]цями...»80.
Не дивно, що за таких обставин Драгоманов зміг справити великий вплив на молодих руських інтелігентів. Спочатку він вирішив зробити головну ставку на галицько-руських студентів у Відні, об’єднаних у на-родовецьку організацію «Січ». Головна битва сталася у травні 1873 p., коли «поступовці» добилися його перетворення на наукове. Очолив їх Остап Терлецький, студент, а пізніше бібліотекар Віденського університету [33: 322].
Але найбільшого успіху Драгоманову вдалося досягнути у Львові. У 1874 р. в одному з перших номерів журналу «Друга» вчитель руської мови у Львівській гімназії о. Ігнатій Онишкевич помістив статтю «Новое направленіе украинской литературьі». Стаття реферувала зміст двох київських статтей Драгоманова про співвідношення між російською, великоруською та малоруською (українською) літературами. Драгоманов спростовував поширену думку, що українська література виникла внаслідок «польської інтриґи». Він пропонував розглядати цю літературу як частину ширшого літературного процесу у Російській імперії. На його думку, українська література є «простонародною», пристосованою виключно для усвідомлення і просвітлення простого малоруського народу. Такий же самий статус мала мати література великоруська - як література для усвідомлення народу великоруського. И обидві входять як складові потоки у літературу російську, яка мала бути більшою і вищою, бо призначатися для освічених класів, з розвинутішими естетичними почуттями. Якщо галицькі русини хочуть наблизитися до російської літератури, то для них природно буде скористатися для цього українською літературою, як це вже роблять «малоросійські» (українські) діячі й учені з Російської імперії. Стаття Онишкевича кінчалася закликом до галичан подумати, за закликом Драгоманова, про мовну одностайність усіх руських видань у Галичині. Але як справжній «твердий русин», він був проти ідеї Драгоманова замінити «етимологію» «фонетикою»81.
Онишкевичева стаття дала Драгоманову добру нагоду втрутитись у галицько-руські справи. Відповідь вилилася у три листи до редакції «Друга». Ці публікації 1875-1876 pp. були частиною його хитромудрого плану, укладеного ще у 1872 p.: «поширити в Галичині український напрямок через нову руську (великоруську) літературу, яка своїм світським характером підірве в Галичині клерикалізм та бюрократизм і наверне молодь до демосу, а оскільки демос там український, то українська національна свідомість досягнеться сама собою». Драгоманов був певен, що галицька руська молодь, попри її симпатії до Росії та російської культури, насправді не знала ані російської мови, ані російської літератури. А тільки-но вона познайомиться з російською літературою, то зразу зрозуміє, настільки мова галицько-руської літератури відрізняється від російської. Окрім того, знайомство з творами російських письменників-народників —Ґерцена, Чернишевського, Добролюбова - відверне їх від наміру творити «салонну літературу» і поверне їх лицем до народу. А орієнтація на народ неодмінно приведе до перемоги української течії82.
Попри позірну складність й інтелектуальну надуманість, план Драгоманова спрацював. Його листи до редакції «Друга» частина студентської молоді сприйняла як одкровення. Коли з другим листом редактори журналу ще намагалися дискутувати83, то третій вони помістили без відповіді, бо з головним пунктом арґументації Драгоманова — «потребі студій над ходом європейських передових ідей при гарячім чувстві до народности» — вони цілковито погоджувалися84. Під впливом Драгоманова в середовищі русофільського «Академического кружка» сталася революція. У жовтні
1875 р. прихильникам угоди з українофільською течією вдалося ввійти у керівництво товариства. За їхньою намовою на початку 1876 р. до «Кружка» вписалося 13 студентів-народовців. Завдяки цьому маневру «угодовцям» вдалося переголосувати «твердих» і повністю перебрати у свої руки спочатку редакцію «Друга», а потім і саме товариство. Драгоманова було оголошено почесним членом «Академического кружка»85.
Зміни в «Кружку» найкраще задокументовані на сторінках журналу «Друг». Починаючи
