Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Це добре помітно на прикладі Кирило-Методіївського братства (1845-1847) - першої організації, що поклала початок вичленуванню української ідентичности зі спільноруського потоку. Подібно до інших націоналістичних організацій, що виникли в цей час («Молода Італія», «Молода Німеччина», «Молода Ірландія» тощо), воно намагалося поєднати національні гасла з ідеєю демократії. Стремління «братчиків» можна звести до декількох пунктів: звільнення селян від кріпацтва, просвіта народу, слов’янська федерація на демократично-республіканській основі (про політичне відокремлення України від Росії у них не було й мови). Ідеологічним наріжним каменем модерної України став заклик найвизначнішої постатті у середовищі Братства, Тараса Шевченка, до одночасного національного та соціяльного визволення60.
Київська громада продовжувала цю лінію, але з поправкою на інший, радикальніший дух часу. Урядові донесення писали про членів громади як про «общество комунистов», що ширять між народом «вредньїе идеи и мьісли»61 і носять в одній кишені писання «батька Тараса» (Шевченка), а в другій - «Капітал» Карла Маркса62. Саме Михайло Драгоманов винайшов формулу поєднання національних і соціяльних мотивів, яка стала своєрідним моральним імперативом для декількох поколінь українського національного руху аж до революції 1917 року. Він уважав, що для українського народу як для народу «плебейського», де основну масу становить малоземельне селянство, а панівні класи є польськими, російськими, німецькими або єврейськими, завдання соціяльного та національного визволення збігаються. На думку Драгоманова, «по обставинам України тут плохий той українець, що не став радикалом [соціялістом. - Я.Г.], і плохий той радикал, що не став українцем»63.
Київська Громада не була однорідною. Драгоманов був лідером лівого крила, т.зв. «лівобережних» українофілів. Вони були вихідцями з різних станів («різночинцями») з Лівобережної України (Малоросії), де була живою ще пам’ять про козацтво і козацьку державу. Накладаючись на впливи західних ідеологій та захоплення молоді російською проґресивною літературою, ця пам’ять витворювала атмосферу радикальних настроїв64. Поміркованіше крило виводилося — здебільшого, але не тільки — зі спо-лонізованих поміщиків Правобережної України. Але їхній вибір української орієнтації також був продиктований не так національними, як соціяльними мотивами. Багато з них пройшли через польський революційний рух, але у певний момент порвали з ним і перейшли на бік українського селянства, щоб не почуватися «дармоїдом-паразитом»65. Праві громадівці були виховані у польсько-французькій культурі, що домінувала у помістях Правобережжя, і до росіян ставилися зверхньо як до нації нібито малокультурної. Лідер «правобережців-европейців» Володимир Антонович уважав вплив російської культури на Україні занадто великим, а тому шкідливим66.
Розходження між «правим» і «лівим» крилом київської Громади відображали дві різні моделі, на яких мала би будуватися українська нація.
Обидві визнавали чільну роль українського селянства. Але у «лівобережній» версії українська нація мала головно селянством й обмежуватися. Виняток робився для міських трудящих мас та передової інтелігенції - «усіх, хто робить корисну громаді працю» (Драгоманов)67. Натомість правобережні виступали за розширене розуміння нації — за включення в неї й інших класів, щоб українець міг бути «і попом, і землевласником, і купцем, і суддею, і чиновником, і поліцейським, і публіцистом, і соціялістом, і радикалом, і консерватором, і лібералом, і легітимістом, і буржуа»68.
Розходження між двома крилами Київської громади аж до середини 1880-х років поступалося місцем компромісу. Виразом цього була тісна співпраця Володимира Антоновича та Михайла Драгоманова як двох лідерів Громади69. Зокрема, у 1876 р. вони спільно видали працю «Исторические песни малорусского народа», за яку були пошановані престижною Ува-рівською премією70. Окрім спільного для всіх «хлопоманства» (так обзивали популізм громадівців їхні опоненти з польських та російських середовищ)71, обидва крила єднала ідея «нероздільної єдности Малоросії з Великою Росією». Вони були переконані, що українці повинні розділяти спільну долю з Росією у надії, що рано чи пізно вона вийде на іншу дорогу, дорогу політичної свободи і широкого розвитку особистосте72. Російський уряд спочатку не виявляв надмірної ворожости до організованого українства. Подібно як він уживав марксизм для поборення свого головного політичного противника - російського народництва, так само розвиток української культури сприймався ним як забороло проти польського національного руху - єдиного націоналізму, який серйозно турбував Санкт-Петербург у Південно-Західному краї. Ще на початку 1860-х років влада не лише не чинила перешкод для видання українських букварів, але й асиґнувала українські підручники через міністерство народної освіти73. Українська (малоросійська) та білоруська культура вважалися частинами однієї великої руської (але не великоруської!) культури, що мала протистояти польським культурним і національним впливам на західних окраїнах Російської імперії.
Ця формула захиталася на початку 1860-х років. Переломне значення мало польське повстання 1863 р. Як і попереднє повстання 1831 p., воно поставило під сумнів громадянську модель імперської лояльности. Тепер самої тільки лояльности підданців до монарха вже не було достатньо. Потрібна було ще й лояльність до культури, мови та релігії народу/нації, чиє ім’я носила сама імперія. Російська імперія лише починала освоювати логіку націоналізму. Ліберальні реформи не були відкинуті. Але їхнє проведення було поставлено у залежність від успіхів русифікації у тому чи іншому регіоні74.
Український рух став однією з перших жертв зміни офіційної політики. Повстання 1863 р. породило безпідставну підозру, що український рух є польською інтриґою. Російський уряд чи не вперше почав усвідомлювати загрозу українського національного проекту для цілісности імперії. Результатом стала заборона 1863 р. вживати українську мову для освіти і масових видань. Царська політика до українського руху не відзначалася постійністю: періоди репресій чергувалися з періодами відносної толерантности. На початку 1870-х років громадівцям вдалося відновити свою діяльність. Вони здобули певну кількість голосів на муніципальних виборах у Києві, розпочали видання газети «Кіевскій телеграфе» та перебрали у свої руки місцеве відділення Імператорського географічного товариства, що ставило собі за мету збирання та публікацію етнографічних матеріялів. Успіхи громадівців викликали серйозне занепокоєння серед їхніх опонентів у Києві, прихильників «руськости». Короткий період лібералізації замінився новою, на той раз значно жорсткішою забороною публічного вживання української мови75.
За цих обставин київська Громада
