Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Обговорюючи національну орієнтацію молодого Франка, треба брати під увагу ту обставину, що «Академический кружок» і «Дружній лихвар» не перебували у стані перманетного конфлікту. Як переконливо арґументувала дослідниця тогочасного студентського життя, обидва товариства слід уважати двома напрямками всередині однієї течії — національного руху галицьких русинів, заки він набрав чіткої кристалізації48. Сам «Академический кружок» не був однорідним. «Твердими русинами» (переконаними русофілами) у ньому була невелика група студентів на чолі з його головою Степаном Лабашем. На іншому полюсі стояла група «угодовців» — прихильників досягнення компромісу з народовцями. їхніми лідерами були Антін Дольницький, Михайло Павлик і Володимир Левицький. Франко належав якраз до середини, що вагалася, не знаючи, на чий бік стати49.
Не можна сказати, що Франко був геть у всьому половинчастим і маловиразним. У своїх друкованих творах він раз по раз набирав рішучого тону. У вірші «Наперед!» (осінь 1875 р.) Франко кликав русинів на «страшню брань», що «жде на нас», але з мечем не зі сталі, а з науки правди. Головним ворогом в уяві «Джеджалика» була Польща. У боротьбі з нею він звучить дуже героїчно: «най сам Мицкевич зрить/ Днесь Польщу розвалим!»50. Інший його вірш написаний від імені «Бога свободи». Він кличе всі братні слов’янські народи (очевидно, поляки до їх кола не належали) на «бій святий» «звалити тирана з висоти» — Османську імперію.
Онї. не опреся намгь, — онг хорьш!
Вї. ЕвроігЬ встане день новьій:
Герцеговина й Чорногора Най буде кликї. наш і. боевьій!51
Обидва вороги молодого Франка - це вороги зовнішні. Варто звернути увагу, що серед них немає Російської імперії. Навпаки, його вороги є водночас «історичними» противниками Росії, отже, принаймні імпліцитно Франкове русофільство не виключало російської орієнтації. Це підтверджується його розумінням руської літератури як літератури, спільної для малоросів і великоросів [48: 10]. Таке розуміння резонувало з закликами інших авторів «Друга» не розмежовувати ці два культурні потоки: «Есть один тільки народ русскій в історії, розвитію, вообще в культуре, есть тільки один в літературі... І Шевченко, і Пушкін, і Гоголь, і Федькович і пр. суть виразом многосторонного, ясносветящого русского духа»52.
Ідеалом молодого Франка є «свята Русь». Про його релігійність важко сказати щось однозначне - але принаймні він вважає за потрібне маніфестувати її публічно у своїх віршах. Один із них мав назву «Бо-жескость людського духа», інший — ще промовистішу «Стих в честь го В[ьісоко]п[е]р[восшенства] Кир Йосифа Сембратовича митрополита <...> в нарочитий день тезоименія 26 декемврія 1875 (7.1.1876) в чувстві іскренней благодарности і ізрядного почитаня Питомцами гр. к. ген. Семинарії Львовской предложенньїй “Хреста мьі знаменем хрестились”» (1875)53. Приблизно у тому самому часі, коли Франко писав свій «стих в честь» митрополита Сембратовича, він виступив в «Академическом кружке» з публічною доповіддю «Поззія и еи становиско вг нашихг вре-менахг». «Поззія, — сказав він у ній, — єсть вьінайденье искрьі божества вг действительности»54.
Ми рівно ж не знаємо достеменно, як співвідносились у свідомості молодого Франка його релігійність із його патріотичним почуттям. Щоб захищати цілісність «Русі», розколотої на православну і греко-католицьку церкву, треба було піднестися понад релігійні почуття. У приватній дискусії з Сильвестром Сембратовичем, редактором церковного часопису «Русский Сіон», Франко доводив, що народність (нація) має стояти над вірою55 - але, правдоподібно, ця дискусія відбулася пізніше 1875 р. У кожному разі, на захист «Русі» Франко підіймається не з меншим завзяттям, аніж закликає воювати проти Польщі і Туреччини. Він, наприклад, засуджував молодого українофільського поета Корнила Устияновича, який в одній зі своїх поетичних збірок наважився «вляти в нас ненависть проти імені Русь, русин <...> і знищити віру в святість княгині Ольги» [26: 18]56.
Проти первого, — писав Франко, — попросту повстає наше власне чувство. Історія усвятила назву Русь. Під такою назвою предки наші боролися і голови клали, то назва і віра в її святість охоронила нас од національної і моральної погибелі. [26: 18]
Франкова критика Устияновича-молодшого варта особливої уваги з двох причин. По-перше, це є дискусія навколо того, які суспільні цінності й орієнтири має проголошувати національний руський поет. Саме під цим кутом зору дивиться на Устияновича Франко і, можна думати, саме так бачить себе самого у майбутньому. По-друге, Франкова критика дозволяє позиціонувати його щодо поділу руських патріотів не лише на українофілів і русофілів, але й на консерваторів і демократів. Дослідники студентського руху 1870-х років твердять, що друга розділова лінія, можливо, була важливішою за першу. Члени товариств поділялися між собою не так на русофілів та українофілів, як на прихильників «більшого або меншого консерватизму, більшої або меншої прихильности до народу» — хоча навіть ці поняття є занадто ясні, «щоби приложити до котрої-небудь з воюючих сторін»57.
Франкова критика Устияновича позиціонує першого ближче до русофілів і консерваторів, другого - до українофілів і демократів. Цікавим у цьому протистоянні є факт, що Устиянович декілька років тому сам був таким «панроссом», що й Франко. Він так само ненавидів Польщу, пробуджував у собі «дух слов’янина», славословив «победоносну Москву» на Балканах, був «захисником Русі». Устиянович став однак українофілом після двох візитів до Російської імперії у 1867 та 1872 р. Там, серед іншого, його захопив українофільський рух своїм демократизмом, радше ніж націоналізмом, своїм бажанням «зблизитись до народу, піднести той народ до себе»58.
За один рік, з 1875 по 1876, значна частина руських студентів, серед них і Франко, пережили таку саму ідейну революцію, що й Устиянович — щоправда, нікуди не
