Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

Виступ Варинського здобув гарячу підтримку російських соціялістів (задля більшого ефекту Варинський промовляв по-російськи), але розчарував патріотичне крило польських соціялістів і соціялістів українських, їхні лідери Болєслав Лімановський і Михайло Драгоманов були певні, що без політичної незалежносте не можна добитися політичних свобід, а без політичних свобід усі прагнення до соціялістичних змін залишаться мрією. Несподівано для організаторів захід провалився. Маркс, від якого вони сподівалися підтримки ідеї пролетарської нації, надіслав із Лондона листа з уславленням польського повстання, який завершувався словами: «Хай живе Польща»!73

Ці дискусії, хоч і точилися в далекій Женеві, мали безпосередній стосунок до галицьких умов: Лімановський і Варинський стояли біля колиски соціялістичного руху в Галичині, а Драгоманов вирішально вплинув на молодого Франка та його товаришів. Щонайменше один із них, Михайло Павлик, запевняв Драгоманова, що галицькі руські селяни не розуміють лозунґу «за віру, вітчизну, патріотизм», зате розуміють соціялістичну пропаганду74.

Із цього короткого огляду можна зробити висновок: ані реальному Іванові Франку, ані вигаданому Опанасові Моримусі, коли вони молодими покидали свою малу батьківщину й вирушали у великий світ, не було легко зорієнтуватися, котру саме нову батьківщину належить заховати в своєму серці. Арндт і Міцкевіч, Пушкін і Шевченко, Маркс і Драгоманов - якщо обмежитися тільки найбільше знаними й читаними авторами — давали на це питання різні відповіді. І жодна з них не мала ані рішучої переваги, ані переконувала остаточно.

Розділ 6

Чи мали селяни батьківщину?

Карта показує походження запорозьких козаків на середину XVII ст.

Susanne Luber, Die Herkunft von Zaporoger Kosacken des 17. Jahrhunderts nach Personennamen, Berlin, 1983, c. 109

А як усе бачилося малоосвіченому чи й зовсім неосвіченому люду, батькам Моримухи і Франка? Наскільки їхня географічна уява могла давати підказки у пошуках великої батьківщини? , Найбільшим авторитетом у цьому питанні був і залишається польський соціолог Станіслав Осовський, творець теорії двох батьківщині «приватної» та «ідеологічної». Тривалий час, - твердив він, - посідання двох батьківщин було класовим привілеєм вищих верств. Селяни мали «приватну батьківщину», але залишалися поза межами «ідеологічної Батьківщини». Вони ототожнювали себе головно з тим місцем, де народилися, з віровизнанням, до якого належали, та зі своїм селянським заняттям («я є тутешнім», «я є католиком/православним/греко-католиком», «я є селянином» ) Дослідники традиційної селянської культури твердять, що вона не мала внутрішнього самомеханізму, який спонукав би мешканців села до ідентифікації з більшою уявленою спільнотою і стимулював процес їхньої національної інтеґрації. Модерна концепція батьківщини має характер ідеологічний чи навіть політичний, бо пов’язана насамперед із поняттям національної держави - тієї, що вже є, чи тієї, яку ще належить здобути. Вона побудована на протиставленні своєї землі / свого народу чужій землі та чужому народові. Традиційний же образ світу був не ідеологічний, а космологічний. Його підставовою рисою є не опозиція «людина — людина», а опозиція «людина — космос». Головним критерієм «свійськости» є родинні пов’язання, наділені сакральним значенням, і порушення їх уважається найбільшим гріхом. Потрібна тривала спільна праця держави та інтеліґенції, заким селяни здобудуть «Батьківщину» з великої букви2.

Цю схему побудовано як на емпіричних польових дослідженнях (сам Осовський вивчав польсько-німецьке пограниччя), так і аналізі

слов’янського фольклору найархаїчніших районів білорусько-польсько-російсько-українського пограниччя (передусім Полісся) та Балкан у XX ст. Висновки, одержані на підставі досліджень конкретних регіонів у конкретний час, набули в сучасних академічних дискурсах універсальности й майже позачасовости — ними пояснюють увесь сільський світ від переддня запровадження християнства (ІХ-Х ст.) й аж до Другої світової війни. Така претензія на всеохопність породжує сумнів і провокує перевірку конкретним матеріялом, здобутим в іншому місці та в інший час — а особливо у момент, коли старі традиційні уявлення почали зазнавати ерозії.

Приклад Франкового села й околиці дає добру для цього нагоду. Як уже згадано, у часи дитинства й юності він записав декілька тисяч одиниць народних пісень, приказок і прислів’їв (самих тільки коломийок у цій колекції нараховується близько 1300)3. Зіставлені з іншим матеріялом, вони служать цінним джерелом вивчення ментальної географії сільських жителів галицького Прикарпаття.

Знайомство з усною традицією Франкового села переконує, що уявний світ його мешканців не був аж таким вузьким і парохіяльним, як описано в теорії «малої» та «великої» батьківщин. У народних приказках та піснях можна знайти згадки про близькі й далекі землі, ріки й міста. А в одному випадку зафіксовано поняття «батьківщина» у широкому значенні: «Отечество на язиці, а в серці облуда»4. Важливим є однак уміти правильно відчитати географічні символи. Візьмімо для прикладу Єгипет: у місцевому фольклорі він означав не конкретне географічне місце, а символ Божого покарання, відповідно до Старого Завіту. Залежно від контексту, він міг означати тюрму, тяжку працю, нашестя мишей або корчму, де селяни пропивали своє майно та здоров’я. Цей термін не був автентичного сільського походження: у коментарях до приказок Франко припускав, що принаймні в одному випадку (Єгипет як корчма) він постав за почином греко-католицьких священиків, які провадили по селах кампанію тверезости і вибрали єврейські корчми головним об’єктом критики5.

У випадку з цитованою приказкою про «отечество» Франко вказував на її книжне походження. Саме формулювання — «отечество» а не звичне староукраїнське «отчизна»/ «отчина» чи модерне українське «батьківщина»6 — видає її церковнослов’янське походження. Це цілком природно з огляду на східнохристиянські корені греко-католицької церкви.

Серед етнографічних матеріялів є запозичення і з латинської книжної традиції, що була підложжям католицької культури. Скажімо, приказка «Пізнати дурного по сміху його» відповідає латинській «Per risum multum poteris cognescere tultum», «Єдина ластівка не робить весни» є дослівним перекладом «Una hirundo non facit ver», а «Вода камінь точить» звучить подібно до «Gutta cavat lapidem non vi, sed saepa cadendo». Можна, звичайно, припустити, що русько-латинські паралелі відображають не запозичення з античних та неолатинських джерел, а показують спільні індоєвропейські коріння. Однак в окремих випадках латинські впливи є незаперечними. Таким випадком є зафіксована Франком у селі Дулібах Стрийського повіту непристойна травестія відомого Цицеронового вислову «Quosque tandem abutere Catalina patientia nostra?» - «Доки Ти будеш, Катерино, ходити у нашу кукурузу ср...?»7. Іншим прикладом є галицька приказка: «Воно би такого казусу наробило, що й не приповісти». Франко коментував її: «З латинського казус, спеціяльно в юридичнім значіню»8.

Наявність у приказках понять «книжного походження» показує одне зі слабких місць застосування теорії двох «батьківщин» до конкретних випадків. Теорію побудовано на протиставленні «низької» та «високої» культури як двох ідеальних типів — стані, який існує хіба що в місцях максимально