Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

Фольклорні матеріяли показують, що селяни не прив’язувалися до печі, а подорожували, і то з певною реґулярністю. У Нагуєвичах говорили: «Від Могили штири милі». Це означало точну відстань від сільської гори Могили до окружного міста Самбір. Потребу знати цю віддаль можна пояснити лише тим, що селянам часто доводилося її долати. Коломийки подають причини, які змушували людей іти до Самбора: там був осідок влади, який час до часу треба було відвідувати у різних справах, місце, куди проводжали прикликаних до армії синів, братів і коханців, там була тюрма, де скніли покарані за різні провини односельці25. Так само у дуже конкретному контексті згадувано інші міста: Коломия відома своїми мисками, Броди — хустками, а Болехів і Станиславів - своїм хлібом26. Косів, Кути, Стрий, Тернопіль, Турка, Чортків, Яворів... - немає східногалицького міста, бодай раз не згаданого в нагуєвицьких коломийках. Із західногалицьких міст у них фігурує тільки Краків27. Окремим випадком є приклад сусіднього Борислава, центру нафтової промисловости з 1850-х років, який ніби магніт притягав місцевих селян. Місце, з котрим пов’язували дивовижні історії про казкові багатства і життєві небезпеки, воно стало темою багатьох коломийок - що, крім іншого, показувало, як швидко фольклор реаґував на найновіші події28. Тогочасна народна творчість відображала місцевості й поза Галичиною, куди час до часу заводили місцевих селян різні життєві загрози і потреби: Сиґет, Оломоуц, Відень, Моравія, Угорські землі, навіть кордони Туреччини та далека Італія (Гіталія, у місцевій говірці - згадувана часто через недавню австрійсько-італійську війну, в якій брали участь багато галицьких рекрутів)29.

Зрозуміло, були краї, що їх місцеві селяни відвідували частіше за інші. Поза всякою конкуренцією було сусіднє Поділля - багатий край, почасти розділений австрійсько-російським кордоном30. Селяни йшли на Поділля у час передднівку, напровесні, коли старий урожай був уже спожитий, а до нового залишалося ще декілька місяців. В їхній уяві це був казковий край: «На Поділлю хліб на кіллю, а ковбасами плетений» - хоча можна знайти у фольклорі й реалістичнішу оцінку: «І на Поділлю пліт ковбасами не горожений»31. Гнані голодом чи бажанням заробити, гуцули спускалися з гір, «бакунярі» (контрабандисти) ходили в Угорщину по тютюн, а приносили картоплю [26: 194, 198].

На прикладі Франка та родин його батька й матері видно, що оспіваний у піснях ідеал сільського життя - «де народився, там вмираю»32 - раз у раз порушувався. Дослідники європейського середньовіччя переконують відмовитися від образу традиційного сільського суспільства як суспільства нерухливого і малозмінного. В останніх десятиліттях старого режиму у Франції та Англії рівень географічної мобільности (тобто частка жителів, які бодай раз за життя міняли місце мешкання) коливався між 5 і 50% усього населення33. У селянських суспільствах, писав Фернан Бродель, homo stabilis зовсім не означав homo immobiles34. Припускають, що єдиною серйозною причиною, яка заважала сільському населенню подорожувати часто й далеко, був брак швидких і дешевих транспортних засобів35.

У Східній Европі додатковим гальмівним чинником було прикріплення селян до землі. Однак цей фактор не був абсолютним. По-перше, завжди існував прошарок селян, які не знали кріпаччини (як-от родина Франкового батька). По-друге, на малородючих землях, де панщина не могла постачити прибутку, поміщики змушували селян до «відходу» у міста і промисли. По-третє, час до часу майже всіх селян гнала в дорогу потреба прогодувати сім’ю під час неврожаю чи отого «передднівку» (нагадаємо, що так чинив і Франків батько, рятуючи сім’ю у «тісні роки»). Тогочасна мемуаристика розповідає, як голод спустошував цілі села і як їхні мешканці полишали рідні місця заради пошуку харчу36.

Нарешті, завжди знаходилися сміливці, готові подолати сотні кілометрів у пошуках кращого та вільного життя. Походження українських козаків показує це якнайкраще: крайніми точками території, звідки сходилися за

Дніпрові пороги ці дослідники географії, були Скандинавія на Півночі, Шотландія на Заході, Урал на Сході й Балкани на Півдні, - хоча головними «поставниками» були руські (пізніші українсько-білоруські) землі Речі Посполитої, разом із Червоною Руссю, пізнішою Галичиною37.

Логічно припустити, що по скасуванню панщини у 1848 р. географічна мобільність меншканців галицьких сіл зросла. Але сказати щось певніше можна лише від кінця XIX ст., коли з’являються систематизовані дані. Вони показують, що мешканців Галичини, які перебувають поза місцевостями, де народилися, постійно більшало: 10% у 1880 р., 15% у 1890 р. та 20% у 1900 р.38 Однак треба застерегтися, що дані, зібрані у відносно стабільні й «ситі» роки, не можна екстраполювати на часи соціяльних і природних катаклізмів - неврожаїв, голоду та епідемій.

Географічна мобільність не була визначальною рисою традиційного суспільства, проте недалека мандрівка була для селян звичайною річчю: вони виходили до сусідніх сіл на храмові свята або відвідати родичів, на базар до найближчого міста; часом рушали й далі, до сотні кілометрів, вибираючись на прощу, сезонні заробітки тощо. До 1890-х років, доки не почалася масова міґрація селян до Північної та Південної Америки, такі мандрівки переважали. Зазвичай вони не спричиняли великих змін у житті сільського мешканця: щоразу він вертався до рідного села, «малої» батьківщини. Але все-таки подорожі й зустрічі з постійними мандрівниками — прочанами, жебраками, кобзарями, циганами, євреями — сприяли поширенню інформації про зовнішній світ і змушували до самоідентифікації39.

Бенедикт Андерсон у класичній праці «Уявлені спільноти» підкреслював, наскільки важливими були релігійні та службові прощі для формування відчуття протонаціональної спільноти у мешканців Південної Америки задовго до приходу туди націоналізму40. Подібного висновку доходить дослідник подорожей у Східній Европі - щоправда, він стосується лише освічених класів41. Залишається питанням, чи можна цей висновок поширити на простих «посполитих»? Чи виникав у них при цьому образ «більшої батьківщини»?

Як і в попередніх випадках, однозначних висновків тут бути не може. З одного боку, натрапляємо на численні приклади парохіяльного мислення. У 1822 р. селяни зі Станиславівського округу у відповідь на утиски місцевого поміщика просили австрійських чиновників дозволу переселитися в іншу «націю». Під цією нацією вони розуміли Буковину. Галицькі русини у середині XIX ст. називали її Волощиною, а тамтешніх жителів «волохами». Натомість буковинські русини називали Галичину «Польщею» або «Лядчиною» (Лящиною). Угорські русини називали Галичину переважно «Руссю», а свій край - «Угорщиною». Але коли наставала потреба відрізнити себе від мадяра, вони називали його угром або угрином, а себе русинами або русняками, а католиків - папєжниками. Ще один зразок «вивихненої» географії: «мазури» (польські селяни із Західної Галичини) відрізняли себе від жителів Східної Галичини, але називали її «Польщею». Сусідні українські землі Російської імперії (Центральну Україну) галицькі русини називали «Московщиною»42. Всередині ж