Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

Не підлягає сумніву: у свідомості мешканців галицького села поряд із локальними ідентичностями існували й ширші. У колимийках, що їх зібрав Франко, помітна межа між «далекою країною», «чуженною стороною»44, з одного боку, та «руською землею»45, з іншого. Однак поняття «руськости» нелегко перекласти на мову географії чи націоналізму. «Взагалі, всякий чоловік греческого исповеденія в Галиччине именує себе “Русином”, а своє отечество Русью», - твердив Яків Головацький у 1847 р.46 Важливим у цьому твердженні для нас є наголос на релігійному характері «руськости». «Русь» символізувала сакральну спільноту, тому у народній культурі вона часто виступала з епітетом «свята». Міхаіл Чернявський у класичному дослідженні традиційних мітів показав, що «Свята Русь» ніколи не поширювалася на конкретну територію - це було трансцендентальна, неісторична Русь, ототожнювана зі східним (православним) християнством, але не з конкретним правителем чи державою. Воно було чужим озахідненому російському дворянству, й ані Московське князівство, ані Російська імперія не вживали його як самоназву. Образ «святої Русі» був поширений серед селянства, і воно монополізувало цей образ як самоназву (що, серед іншого, відобразилося у формулі «руський=православний=селянин»)47.

Жодна територія не могла претендувати на уособлення святої Русі. Не мав цей образ і виразного етнічного забарвлення. На нього натрапляємо в епосі українських козаків48, бачимо його у самоозначенні українських і білоруських селян, серед яких ідентифікація «русини, руські люди, руські» була поширена аж до Другої світової війни49, поки її не витіснили модерні українська, російська, білоруська та «совєтська» ідентичності.

Існує гіпотеза про «руськість» східнохристиянських селян як релікт середньовічної високої культури, яка була сумішшю візантійської спадщини з єретичними християнськими рухами й поширювалася між селянами усно, через тексти, що їх співали народні співці (каліки і старці у білорусів і росіян та лірники й кобзарі в Україні)50. Ітинерарій цих співців охоплював увесь східнохристиянський світ: перетинаючи державні кордони, у XIX ст. вони легко могли переходити з українських губерній Російської імперії в Галичину й Буковину і повертатися додому51.

У випадку Галичини існували ще й додаткові причини, що зумовлювали живучість руської ідентичности. Як і Закарпаття (Угорська Русь), вона безпосередньо контактувала із західнохристиянським світом, а тому тут інтенсивність релігійної самоідентифікації (число випадків, коли треба було заявляти про відмінність своєї конфесії) була вища. У Речі Посполитій цей край мав офіційну назву «Руське воєводство», аж поки ввійшов до складу Габсбурзької монархії. На карті Боплана (XVII ст.), одній із найраніших й найвідоміших карт Східної Европи), він є єдиною Руссю. Тому для галицьких русинів «Русь» могла бути водночас «малою» та «великою» батьківщинами.

Брак спеціяльних досліджень не дає змоги з’ясувати, що частіше мали на увазі галицькі селяни під руською землею — свій край чи ширший східнохристиянський світ. Тут ми можемо лише робити принагідні припущення. Привертає увагу приказка «Від Києва до Кракова всюди біда однакова» — Франко коментує її у національному сенсі, вживаючи не властивих для селянських говірок модерних термінів: «Допікає однаково Українцям і Полякам»52. Це дозволяло б думати, що «нашою» територією для галицьких русинів мав би бути великий простір, центром якого уявлявся Київ. Однак існують майже ідентичні за змістом приказки, де Київ заміщено Львовом53; ще в одній приказці Київ згадано як велике місто: «Київ не відразу збудований»54 - і характерно, що й це прислів’я має інші версії, де Київ також замінено на Львів або на Краків55, а форма вислову нагадує відомий латинський вислів «Roma die uno non aedificata est».

Утім, у галицько-руському фольклорі можна надибати й згадки про Київ, де жодне інше місто його заступити не може. Це насамперед колядка, що її записав у селі Мшанці на Старосамбірщині о. Михайло Зубрицький. У ній ідеться про Київську Софію - святу церкву в «святім Кійові». У 1885 р. Зубрицький передав запис цієї колядки Франкові, а той 1889 р. надрукував її в «Киевской старине». Франкова публікація заохотила етнографів до жвавої дискусії про джерела й автентичність цього запису. Зрештою, сам Франко піддавав сумніву згадку про Київ у такій далекій місцевості, «де народ у теперішню пору ледве чи й знає щось про існування Києва»56. Пізніша знахідка у цілком іншій галицькій місцевості леґенди про «Київську лавру» («там в Росиї є вилики таке місто Київ і там є найвища на цілий світ церква і називає-ці Лавра»57) переконала Франка у безпідставності його сумнівів. Що важливо — і мшанецька коляда, і пізніша леґенда показували певний спільний троп: уявлення про Київ як місто особливої Божої ласки [42: 259, 261], тобто як центр «святої Русі».

Найсхіднішим населеним пунктом у ментальній географії народної культури в Галичині була Москва — щоправда, не саме місто, а утворений від його назви епітет («московський») як синонім російської держави. Цей образ мав виразно неґативну конотацію («московське пожалуванє» як синонім «тяжкоїкари», «пеня московська» — «всякоїнапасті»)58. Руський фольклор Галичини, як й українська народна творчість у Російській імперії, містила багато антиросійських стереотипів, сфокусованих навколо фігури «москаля», що в одних випадках відчитується як солдат, в інших — як росіянин59, а в окремих - навіть як люди іншої віри («ті Москалі, що нині є, то вони походять з татарів»; а цар московський лише тоді навернувся на християнство, коли йому показався у небі хрест і під цим знаком його військо стало перемагати всіх ворогів)60. Серед зібраних Франком приказок є одна, яка виразно виказує неґативне ставлення до тих освічених русинів, які вважають себе росіянами («Кацап кацапом, пасе свині загалом, лупит шкіру пазуром» )61. Чи значило це, що руська ідентичність серед мешканців села не могла трансформуватися у російську? Аж ніяк. Про це говорять біографії тих вихідців із села, які пропаґували образ Росії як батьківщини -як-от селянського сина з Дрогобиччини Осипа Маркова, який учився разом із Франком у Дрогобицькій гімназії. Русофільська преса подавала його біографію як зразок для наслідування всім освіченим селянам: «Ми, русски мужики, можем гордитися таким славним мужем»62. Неґативний образ «москаля» не заважав руським селянам досить приязно приймати російських солдат під час походу російської армії через Галичину 1849 p., а пізніше - під час російської окупації у 1914-1915 pp. Галицьким русинам особливо імпонували їхня «тверда віра», як вони побожно моляться63. По руських селах у I860-1880-х роках по селах кружляли чутки, що скоро в Галичину прийде російський цар, вижене євреїв, покарає поляків, забере землю у панів і роздасть її місцевим селянам. Надії на швидкий