Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

Оно ль иссякнет? вот вопрос60.

Заява Наумовича пролунала саме тоді, коли в Російській імперії український рух потерпав від чергових репресій. Можна припустити, що якби русофільська орієнтація перемогла в Галичині, це поховало б український рух і там, і тут. Цього не сталося. Причина цього крилася передусім у характері русофільського руху. Опоненти галицьких «русофілів» із польського та українофільського таборів представляли їх як «російську іреденту» в Австро-Угорській імперії, підтримувану «російськими рублями». Саме так часто сприймав русофільську орієнтацію Відень. Однак це було справедливо тільки почасти. З текстів і біографій русофілів видно, що вони старалися бути лояльними габсбурзькими підданцями. їхня активність обмежувалася територією Галичини, а поза нею їх вабили Київ і Москва як духовні столиці східного християнства, але аж ніяк не «зіпсований» західними впливами космополітичний Санкт-Петербурґ. Уявлюваною батьківщиною русофілів була не модерна Російська імперія, а давно зникла Русь київських духовних книжників. її ознаками були не політичні чи етнічні кордони, а візантійська літургія, юліянський календар, кириличний алфавіт з історичним «етимологічним» правописом. Називатися російською іредентою заслуговувала хіба що невелика (і то дуже пізня, від кінця XIX ст.) група т.зв. новокурсників, що справді робила виразний вибір на користь сучасної російської культури та Російської імперії61.

Можливість зреалізувати цю формулу залежала від позиції російського уряду та російської публіки. Однак особливого зацікавлення Галичиною вони довго не виявляли. Видаючи у Москві у 1845 р. огляд галицько-руської історії, Осип Бодянський скаржився на «бедность сведений о братьях наших, таких же, во всех отношениях, Русских, как и мьі, но непростительно забьітьіх нами и нашими историками, географами, и т.п.»62. До 1848 р. про існування в Галичині слов’янського народу знали тільки вчені-славісти. Російські офіцери, які 1849 р. проходили зі своїми полками через Галичину на придушення угорської революції, мали уявлення про неї як про «німецький край». Вони дивувалися, почувши, що тут живе слов’янський народ, який розмовляє мовою, схожою на їхню63. Але до початку Першої світової війни, коли через сім десятків років російські війська вступили в Галичину вдруге, ситуація змінилася не набагато. У передмові до виданої в 1915 р. книжки, призначеної познайомити російське суспільство з но-возавойованим краєм, російський автор Н. Ястрєбов скаржився, що «Росія внутрішня» менше підготовлена до великої мети «збирання руських земель», аніж «Росія військова». Через погано зорганізовану шкільну освіту російське суспільство дуже мало знало про інші слов’янські народи - не лише про поляків, але про «веками оторванньїе от русского народного тела его части» (тобто про галицьких русино-українців)64. Це стосувалося однаково й пересічних росіян, й освічених високопосадовців та багатьох інтелігентів: про Німеччину, Францію, Італію, Іспанію, Англію та Швецію вони знали набагато більше, аніж про сусідніх слов’ян65.

Панславістські настрої натомість були досить сильними серед слов’янських народів Австро-Угорської імперії. Нотки панславізму були помітні в Руської трійці, не були вони чужі галицьким русофілам, а також певній, хоч і досить змарґіналізованій, групі польських патріотів. Візія всеслов’янської батьківщини оживилася на межі I860—1870-х років, під час об’єднання німецьких земель навколо Прусії та утворення Німецької імперії, перед страхом неминучого, як здавалося, німецького Drang nach Osten. Львівський журнал «Slowianin» (1869) формулював цю ідею у формі парафрази вірша Арндта:

Где єсть Словян отечество?

Там єсть Словянт. отечество Где словянска мова гуде,

И матерь-Слава возстає; Там, где родинна слава є, Земля старая где жіє!

Поза Волгу, за Полтаву,

Ген ко Югу поза Саву Поза край надвислянський Поза степи наддніпрянський Рідна мова процвітає К общей доле поспішає66.

На молодого Франка та його друзів особливо вплинув настрій київського історика та публіциста Михайла Драгоманова (1841-1895) - той у 1870-1871 pp., саме коли відбувалося об’єднання німецьких земель, стажувався в Берліні та Гайдельберґу і мав змогу особисто пересвідчитися у зростанні німецького шовінізму. Власні спостереження спонукали його написати вірш «Поклик до братів Славян» (1871), де була така характерна строфа:

З Північною Руссю не зломим союзу:

Ми з нею близнята по роду,

Ми віки ділили і радість і горе,

І вкупі вступаєм в свободу67.

Хоч і сам український патріот, Драгоманов висміював спроби галицьких українофілів розмежувати «руських» і «русских», закликаючи «малоросійських» літераторів творити разом із «великоросійськими» одну спільну російську літературу68.

Після ста років габсбурзького панування в Галичині у головах більшосте освічених галицьких русинів існувало повне замішання ідей і думок щодо своєї великої батьківщини. Показовим прикладом є середовище львівського студенського «Академического кружка», у журналі якого «Друг» молодий Франко надрукував свої перші літературні твори. Провідний поет цього середовища Володимир Стебельський писав у 1872 p.:

І где ж отчизна єсть моя?

Разве Галіції поля?

О нет товариши-дружина,

Где Днестровською волною Мертвеци сітують,

Где України гетманской Прежняя слава снится,

І где нивой великанской Волга-мать струїся.

В іншому вірші, написаному в 1874 p., його батьківщина значно менша: вона займала «Галич весь, упавший край Данила» (малося на увазі Галицько-Волинське князівство часів Данила Галицького). И у тому ж році у вірші «До Русі» він знову модифікує кордони:

Просвіщенье всіх незрящих То наша корона,

Що розсипалась щербами От Карпат до Дона69.

У трьох різних віршах, написаних упродовж дуже короткого часу, один і той самий автор подав три різні бачення своєї батьківщини: від Сяну до Збруча (Галицька Русь), від Карпат до Дону (Україна) і від Дністра до Волги (Росія). Для повноти картини залишається тільки додати, що Стебельський закінчив кар’єру як польський поет!70

Непорозуміння і різночитання цим не вичерпувалися. Поява в Галичині у 1860-1870-х роках західних ідеологій не спростила, а ускладнила пошуки батьківщини. Однією з них став соціялізм. Карл Маркс і Фридрих Енґельс у «Маніфесті комуністичної партії» (1847) проголосили, що «робітники не мають вітчизни». Розвиток капіталізму і світового ринку руйнує національну відособленість народів, а об’єднання зусиль пролетаріяту різних країн є однією з найперших умов його визволення. Нації стають анахронізмом, а після перемоги пролетаріяту вони відімруть зовсім. У межичасі боротьба пролетаріяту проти буржуазії залишається національною - не тому, що ведеться під національними прапорами, а тому, що робітники кожної країни мають спершу покінчити з власного буржуазією71. Цей сценарій стосувався тільки «цивілізованих» країн. Було неясно, що робити з менш цивілізованими чи й зовсім нецивілізованими краями, як-от слов’янська Европа? Дискусії навколо цього питання розгорілися в Женеві на зборах, присвячених 50-річчю польського повстання 1830 р. й зорганізованих на противагу до урочистих польських святкувань, які відбувалися всюди, а особливо в Галичині, де умови для легального святкування були кращі. В головному виступі польський соціяліст Людвіґ Варинський заявив:

Нашою батьківщиною є цілий світ. <...> Ми є земляками, членами однієї великої національности, ще нещасливішої, аніж Польща — пролетарської нації. Прапор тієї нації є нашим прапором, його інтереси — нашими інтересами, а його перемога буде нашою перемогою. А коли прийде хвилина нашого