Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Цей останній спосіб самоідентифікації вимагає особливого пояснення. Він ґрунтувався на одній із підставових рис традиційного світогляду східноєвропейських селян. Як уже говорилося, селяни не ототожнювали «Святу Русь» ані з Російською імперією як державою, ані з російською знаттю. Вони вилучали «панів» (під якими розуміли освічені класи взагалі) зі «Святої Русі», бо ті, в їхньому розумінні, були уособленням диявола та силами зла, покликаними жити за рахунок визиску селянської праці. Оберегти селян від цих диявольських сил міг тільки монарх як помазанець Божий на землі. У селянському протиставленні «ми» — «інші» монарх був на «нашому» боці66. Від інших східнослов’янських селян галицькі відрізнялися тим, що суміщали лояльність одразу до двох монархів: Франца Иосифа, культ якого був надзвичайно популярний у Галичині, та «Білого царя» зі Сходу. Тому у свідомості мешканців галицького села не лише Романови, але й Габсбурґи теж були «русинами»67. Можна припустити, що селяни стали би перед тяжким вибором, якби дійшло до австрійсько-російської війни, загрозу якої не раз прогнозували у 1860-1880-х роках і якою журилися мешканці галицького села («чи не піде австріяк на москаля»)68. У контексті нашої розмови важливим є інше: можливість ототожнення «руськости» з «російськістю» в Галичині існувала так довго, як у Росії існував монархічний лад. Після його краху в 1917 р. такий спосіб ідентифікації втратив рацію існування - що не можна сказати про образ «України», яка мала конотацію вільної землі, свобідної від усякого гніту.
Огляд руського фольклору переконує, що найтяжче сільським жителям було б сумістити образ «Русі» з великою польською батьківщиною, як цього прагнули декілька поколінь польських політиків і польських революціонерів у Галичині. Формально у цьому суміщенні не було нічого антиісторичного: Руське воєводство декілька століть було частиною Речі Посполитої. На перешкоді стояло, однак, одразу декілька чинників: соціяльний (Польща уособлювалася панами та панщиною), релігійний (поляки були католики) та етнічний. Що стосується останнього, фольклорний матеріял, у якому поляки (ляхи) були представлені у неґативному світлі, дуже великий. Із нього випливає, що поляки — прокляті, диявольські, нікчемні, дурні, злі, ненависні. Гірший від них образ мали хіба що галицькі євреї («жиди» )69. Але поляків звинувачували якраз у тому, що вони спровадили євреїв у Галичину («Як поганий лях спровадив жида, то жиди стали панами, а ми пішли з торбами», - таке прислів’я записав Франко у Дрогобичі)70. Деякі прислів’я прямо закликали грабувати, бити й навіть убивати поляків — нерідко вкупі з євреями («Всіх Ляхів бий києм», «Тікай ляше, що на тобі, то наше», «Ляха бий і ще іншому подавай, бо він тільки печений добрий», «Кукіль з пшениці вибирати, жидів і ляхів різати» тощо). Аналізуючи цю групу прислів’їв, дослідник русько-українського фольклору XIX ст. доходить висновку, що «ідеологічна підстава до вбивства у XX ст. [маються на увазі польсько-українські етнічні чистки 1919 і 1943 pp. у Галичині і Волині. - Я.Г.] була готова ще перед появою модерного, войовничого націоналізму»71.
Етнічні стереотипи завжди амбівалентні. Серед прислів’їв є й такі, щоправда, невелика група, в яких поляків представлено нейтрально, навіть позитивно, і які не відкидають можливости міжетнічної солідарности: «Наша і ляша - не людська [доля]», «Від Київа до Кракова всюди біда однакова», «І в Кракові злидні однакові» (коментар Франка: «І там людям не гаразд»), «Піди до Кракова, всюди біда однакова» (коментар Франка: «Одно лихо всюди»), «Ляхів гудьмо, але з Ляхами будьмо»72. Чого, однак, немає у руському фольклорі, то це ідеї польського короля як свого, «руського» монарха. Причина тут, імовірно, не так у самому королі, як в образі Польщі як анархічної держави, що нею правлять пани: «Нема кріля в Польщі», «Ляшки ся бунтують, бо короля в Польщі не чують». Річ Посполита є символом безладу: «Ого, зразу видно, що ту нема крільи в Польши!», «Якої Польши ви мені тут наробили» (коментар Франка: «Якого неладу, клопоту»)73. Поляк є синонімом бунтівника (у конкретному випадку — бунтівника проти Росії: «Який я поляк? З москалями не бив ся!»)74.
У фольклорі, зібраному Франком, є тільки один приклад позитивного наставлення до Речі Посполитої - і, що характерно, неґативного ставлення до Габсбурґів. У Ясениці Сільній він почув приказку: «Як Польща знову настане, тогди Марія Тереза з пекла вийде». Імплікація тут очевидна: Марія Терезія допустилася великого гріха, коли згодилася взяти участь у поділах Польщі. Приказку записано не від селян - вона відображала вірування місцевої руської загонової шляхти75. Можна думати, що якби Франко перейняв цю шляхетську традицію, то його особиста інтеґрація у велику польську Батьківщину не склала б особливих труднощів. Проте навряд чи цей шлях могла би повторити більшість його ровесників нешляхетського походження і виховання.
Для уявлення про ідентичність руських мешканців галицького Підкар-паття важливою є група приказок, яка позиціонує їх одразу щодо кількох груп і відображає поширений у «високій культурі» XVI-XVIII ст. жанр descriptio gentium76: «По німецки нецко, по польськи корито, по руськи валів», «Польський міст, німецький піст, турецьке набоженство, то все блазенство», «...а жидівське гі... - то всьо єдно», «...лютерський піст, німецьке гі... — вшитко єдно»77. Це «гумористичне порівняння непутящих речей» (термін Франка)78 точно вказує, ким русини не є: поляками, німцями, турками, євреями, протестантами. Однак воно залишає без відповіді питання, а ким же вони є, тобто до якої більшої спільноти поза межами своєї малої батьківщини вони належать. Саме такий тип ідентифікації (знання ким ми не є, заким ми знаємо, ким ми є) відрізняє етнічну ідентичність від ідентичности національної: етнічна група може означуватися щодо інших, нація мусить означуватися щодо самої себе79. Ця група приказок оприявнює ще одну рису ідентичности «посполитих». При порівнянні різноманітних лих етнічні окреслення співіснують з окресленнями локальними, професійними тощо: «Сохрани Боже від польського моста, від калуського батога і від галицької справи!», «...від скалатського болота, від панської карности і від людської ненависти» (польські мости були знані зі свого поганого стану, Калуш і Скалат - містечка у Галичині)80.
З етнічною ідентичністю у традиційному суспільстві справа стояла приблизно так, як і з географічною мобільністю: вона була важливою, але не чільною рисою
