Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
З огляду на розмір території та чисельність населення Русі, «руське питання» могло стати ключовим у визначенні майбутніх кордонів польської батьківщини. А що від 1860-х років центр «руського питання» перемістився до Галичини, то вирішальні дискусії велися саме тут. Серед польських політиків та інтелектуалів Галичини у ставленні до «руського питання» накреслилися дві лінії: заперечення самого існування русинів як окремої нації («Немає Русі, а є тільки Польща і Росія») або ж укладення польсько-руського союзу («Немає Польщі без Русі, як немає Русі без Польщі»). Ідеологічною леґітимацією у другому випадку мав послужити міт Речі Посполитої як союзу Польщі, Литви і Русі. Перетворення Речі Посполитої з історичного союзу двох (Польщі і Литви) у союз трьох (із додатком Русі) були однією з найбільших мутацій, якої зазнала концепція польської батьківщини у XIX ст. Виразниками ідеї польсько-руського союзу у самій Галичині була група gente Rutheni, nationi Poloni - освічених русинів із походження, поляків за національністю. Вони покликалися на авторитет Станіслава Ожеховського, «ІІ primo literato» Речі Посполитої XVI ст. Він нібито видумав цю формулу, в якій natio перевищує gens, a gens мирно уживається з natio37.
Провідною фігурою серед gente Rutheni, nationi Poloni був Платон Ко-стецький (1832—1908). Син греко-католицького священика з Самбірщини, він закінчив Самбірську гімназію, але не закінчив Львівського університету через антислов’янську поставу одного з німецьких професорів. Подавшись у журналістику, він працював і в руських, і в польських виданнях, і став героєм одного з перших судових процесів у Львові, порушених проти журналістів. Засуджений у 1861 р. на два місяці ув’язнення за вимоги впровадити польську мову у Львівському університеті, Костецький зладив у тюрмі збірку поезій. Найвідомішим серед них була «Наша молитва»:
Бо ім’я Отця і Сина,
То наша молитва,
Яко Тройця, так єдина Польща, Русь і Литва.
Єднов ми жиєм надієв,
Вспільная нам слава,
Всім зарівно милий Київ,
Вільно і Варшава <...>38.
Однак існування типу genti Rutheni, natione Poloni не було довгим. Уже у 1880-ті роки він починає потроху відмирати. На початку XX ст. Костецького вважали «останнім gente Ruthenus, natione Polonus», а його похорон у 1908 р. поставив крапку в усій цій орієнтації39.
«І где ж отчизна єсть моя?»Для більшости освічених русинів формула «союзу Польщі та Русі» була нічим іншим, як запрошенням до асиміляції. І треба сказати, що польська асиміляція галицьких русинів просувалася дуже швидкими темпами — принаймні, швидше, аніж русифікація малоросів у Російській імперії40. Однак цілковитому її успіхові протидіяло чимало причин: це й виразні релігійні та соціяльні відмінності між руським і польським населенням, і політика Відня, що дозволила інституціонізувати ці відмінності в окремих політичних та культурно-освітніх організаціях, і посилення наприкінці XIX ст. всередині польського націоналізму ксенофобського напрямку, який звужував можливості компромісу. Кожної з тих причин окремо могло бути недостатньо, щоби перешкодити польській асиміляції руського населення, але в сумі вони давали непереборний ефект.
Існувала ще одна ваговита причина: живучість уявлення про руську батьківщину. Про неї мала нагадувати бодай офіційна назва краю - Королівство ҐаліціїіЛодомерії, златинізована форма Галицько-Волинського князівства. Габсбурзька монархія розвинулася з унії історично-політичних, а не етнічних одиниць. Тому історичні арґументи відігравали серйозної ролі в легітимації політичних вимог. «Чиї ж то Карпати, чий то Сян, Буг і Дніпро з Дністром, і цілий простір урожайної землі між тими ріками з їхніми притоками? Яких то князів були столиці в Києві, в тій матері градів руських, у Червені, Володимирі, Перемишлі, Галичі?» — риторично запитував один із перших галицько-руських істориків Антоній Петрушевич41. Від революції 1848 р. й аж до самого кінця існування Габсбурзької монархії головною політичною вимогою руських діячів був поділ Галичини на дві частини — руську та польську по ріці Сян. Львів за такого поділу залишався по руському боці й ставав столицею руського краю.
Галицькі русини вірили, що всупереч усьому «тверда Русь все перебуде», і повторювали з гордістю, що «велика руська мати»42. Проблема полягала в тому, що вони не могли дійти між собою згоди про те, що ж то власне є «велика Русь» і де пролягають її межі. Історико-географічно «Русь» була окреслена набагато гірше, ніж «історична Польща». У найвужчому значенні цим поняттям позначали реґіон на правому березі Дніпра, у найширшому — весь східнослов’янський світ43. Його похідні назви позначали різні території: Червона/Підкарпатська/Галицька Русь для східної Галичини, Угорська (Карпатська) Русь для Закарпаття, Біла Русь для сучасної Білорусі (і якийсь час також для Київщини й Волині)44, Мала Русь і Велика Русь (або у слов’янсько-грецькому варіянті: Малоросія і Великоросія) та Південна і Північна Русь для розділення українських та російських етнічних територій, «вся Русь» для означення юрисдикції київської, а згодом московської православної церкви та володінь московського царя, а її зелінізована форма «Россія» з початку XVIII ст. стала офіційною назвою імперії Ро-манових. Найчастіше кожен із цих термінів виступав не як назва точно означеної території, а радше відображав мінливий леґальний статус різних східнослов’янських земель та народів45. Тому щоразу, вживаючи цей термін, треба було уточнювати, про яку «Русь» і про яких «руських» («русинів», «руснаків») ідеться — «білих», «південних/північних», «великих/малих», «червоних», «галицьких», «карпатських», «угорських» тощо.
Для галицьких русинів існувало декілька можливостей означити свою батьківщину. На самих початках XIX ст. були ще поодинокі спроби ототожнити її з «руською» спільнотою колишньої Речі Посполитої (тобто вкупі з білорусами та українцями/малоросами Російської імперії)46. Проте мірою того, як віддалялася в минуле пов’язаність із білоруськими територіями, такий спосіб ототожнення ставав анахронізмом. Найпростіше і найбезпечніше було проголосити себе членами австро-руської нації. Таке рішення не ставило під сумнів територіяльну цілісність Габсбурзької монархії. І справді, найперша редакція маніфесту Головної Руської Ради — політичного органу галицьких русинів, утвореного під час революції 1848 р. - починалася словами: «Ми належимо до галицько-руського народа, котрий числить 21/2 міліона». І лише під рішучим тиском члена Ради Юліяна Лаврівського у кінцевому варіянті було записано, що галицькі русини є частиною 15-мільйонного малоруського (українського) народу, більша частина якого проживає у Російській імперії47.
Одна з головних причин малоймовірности австро-руського розв’язання полягала в тому, що воно не могло задовольнити руську інтеліґенцію психологічно. Вона потребувала самоідентифікації з такою національною спільнотою, яка хоча б дорівнювала, а краще перевершувала уявлювану польську націю розміром та історичною величчю. Задовольнити такі вимоги спроможні були два варіянти: малоросійський і великоросійський (уживаючи сучасних термінів — український і російський). Вибір українського варіянту нав’язував до однієї з
