Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

Метою урядової політики було витворення в Галичині не галицьких німців, а цивілізованих галичан. Австрійську Галичину як цивілізаційний проект було задумано як лінґвістично й етнічно неоднорідну21. Вона мала відтворювати мультинаціональний характер самої імперії, розмаїття природи та культури якої мали підкреслювати єдність країни - так само, як історія кожної етнічної групи вливалася у широке річище «загальної історії старої батьківщини», тобто Габсбурзької монархії22. Але за часів існування її самої експеримент Габсбурґів щодо витворення галицької ідентичности помітних результатів не досяг23. Література з тих часів містить згадки про існування в Галичині групи інтелігентів, що вважали себе найперше «галичанами», а не поляками, русинами чи євреями. Варто, однак, відзначити малочисельність цих згадок порівняно з кількістю текстів, що виразно й активно обговорюють польську, русинську, українську, російську, єврейську і німецьку ідентичності. По-друге, у текстах 1850-1880-х «галичани» фігурують як «перехідні» та «зникомі» типи. Принаймні, їх не жаліли і їх висміювали у сатиричних віршах, протиставляючи їм справжніх патріотів24.

Під кінець панування Габсбурґів галицьке населення демонструвало широкий спектр лояльностей — від національної байдужости до програмового космополітизму, від задекларованого австро-угорського патріотизму до національного шовінізму. Існує гіпотеза, що у цьому спектрі «га-личанство» могло набирати форми свідомого протиставлення до всіх цих конфліктних між собою лояльностей25 - сказати б, an identity by default. Та навіть коли припустити слушність такої гіпотези, треба визнати, що в довшій перспективі «галичанство» не мало шансів вижити. У модерному світі, де, як писав Ернест Ґелнер, кожна людина «повинна мати національність, так само як вона має ніс і два вуха»26, безнаціональний «галичанин» був такою собі «людиною без властивостей» (Роберт Музиль), а тому виглядав дивно, як допотопний релікт.

У кожному разі, серед місцевих освічених класів раз по разу лунали голоси обурення проти спроб Габсбурґів «вивести породу неісторичних галичан»27. Головною суперницею галицької батьківщини була концепція польської батьківщини у старих історичних кордонах з перед 1772 р. Пам’ять про Річ Посполиту була ще дуже свіжою, а її носії, польська знать і польське міщанство, були в Галичині єдиними верствами, що могли за своєю чисельністю й освіченістю рівнятися з австрійськими бюрократами. До останньої третини XIX ст. місцеве публічне життя було позначене антагонізмом між німецькою та польською культурою. У Львові опорними центрами протистояння були, відповідно, місцевий німецький університет, з одного боку, та заснована у 1817 р. Бібліотека Осолінських у Львові, осередок польської патріотичної діяльности, з другого. Більшість освіченої публіки поділялася на два антагоністичні табори, названі, за іменами найславетніших поетів двох націй, «партію Шилера» та «партію Міцкевіча»28.

В уяві самого ж Міцкевіча і більшосте польських патріотів Галичина займала другорядне місце29. Серце польської батьківщини для нього, як і для більшосте польських патріотів, билося на «кресах» - білорусько-литовсько-українському пограниччі колишньої Речі Посполитої, анексованому Російською імперією. Це пограниччя було тереном двох найбільших польських повстань, 1830-1831 та 1863-1864 pp. Міцкевічеві разом із польськими поетами т.зв. «української школи» належала велика заслуга у витворенні міту кресів як краю суспільної гармонії, де польські поміщики браталися з руськими (тут: білоруськими й українськими) селянами, євреї співали польських патріотичних пісень, а українські козаки пророкували відродження Речі Посполитої30.

Ситуація змінилася в останній третині XIX ст., з появою концепції «польського П’ємонту». Відтоді Галичина переноситься у самий центр уявлюваної польської батьківщини. Краків — столиця Малопольщі, давньої польської держави - в уяві багатьох поляків стояв вище за «зрусифіковану» Варшаву як символ живучости польських державних традицій. У польській літературі й публіцистиці назва «Малопольщі» поступово закріпилася за всією Галичиною, включно зі східною, руською частиною31.

Польські патріоти були свідомі сильних реґіональних та мовно-етнічних відмінностей між різними землями їхньої Батьківщини: «Корони», Литви, Великопольщі, Русі, Поділля, Волині, України, польських Інфлантів. Вважалося, однак, що всі ці різниці мають другорядне значення. Головна, «цивілізаційно-культурна» лінія відмінности проходила, на їхню думку, між польськими та німецькими землями на заході та польськими та російськими землями на сході. Стосунок Польщі до Росії був ніби дзеркальним відбитком стосунку Німеччини до Польщі, бо формулювався у категоріях цивілізаційної вищости Заходу над Сходом — у даному випадку, Польщі над Росією. У скрайніх випадках - як-от теорії Францішка Духінського32 -росіян узагалі відносили до неевропейської («туранської») раси. Територія по Дніпро включно з Києвом та місцеве «руське» (пізніше білоруське й українське) населення вважалися ушляхетненими польською цивілізацією, а тому належними до польського культурного та політичного простору33. Підтвердженням цього, серед іншого, була швидка асиміляція освічених верств русинів, литвинів, євреїв та німців у польську культуру.

Показовим тут можна вважати приклад Вінцентія Поля (1807-1873) -«батька» модерної польської географії та відомого польського поета. Цей син габсбурзького чиновника ображався, коли йому нагадували про його німецьке походження. На Полеву думку, «історична Польща» об’єднувалася басейнами Вісли, Сяну, Дністра, Дніпра, Одера, Німану і Двіни у цілісний географічний простір «від моря до моря». Так само, як єдналися між собою води тих рік, мусили єднатися всі народи, що жили на цій території. Свою географічну візію він прибрав у поетичні форми:

Bylem w Litwie і w Koronie,

Bylem w tej і owej stronie Bylem tu і tarn

Od Beskidow do Pomorza Z Litwy az do Zaporoza Cala Polskf znam

Znam to cale szczere plemif Polskie morze, polskq ziemif 11£ polskq sol

I o wszystkim marze, rojf

I to wszystko niby moje Nieby polski krol34.

(Був я у Литві і в Короні [Королівстві Польськім. - Я.Г.] / Був я тій і в іншій стороні, / Був я тут і там / Від Бескидів до Помор’я / 3 Литви до Запорожжя / Знаю я цілу Польщу / Знаю я це ціле щире плем’я / Польське море, польську землю / І ту польську сіль / І про це все я мрію / і то все ніби моє / ніби [я] польський король.)

Ця картина ідилії та гармонії що далі то менше відповідала дійсності мірою того, як на «кресах» і в Галичині розвивалися й міцніли національні рухи місцевих етнічних груп. На початках польські патріоти легковажили можливість національної емансипації «селянських народів», а ті з них, що ставилися серйозно, мали труднощі зі зрозумінням причин і характеру цих рухів. Вони вважали їх соціяльними, а не національними. Син Адама Міцкевіча Владислав критикував руських патріотів («русоманів») як «молодих людей <...> без майна, зі звихненим розумом і недоуків», а їхні твори - як Шевченкові «Кобзар» і «Гайдамаки», петербурзький журнал «Основа» та львівську газету «Слово» вважав важкою артилерією, що містить усі «помисли деконструктивного комунізму»