Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
«Могли» в останньому реченні означає можливість, яка не конче мусила зреалізуватися. Щоб побачити межу між можливістю і реальністю, варто приглянутися, що ставалося з географічними поняттями при переході зі сфери «високої» до сфери «низької» культур. По приклад звернімося до терміна, що є центральним для українського націотворення - «Україна» як символ ідеологічної батьківщини. Як географічне поняття «Україна» спорадично зустрічається у літописній традиції починаючи від 1187 р. Виразною є тенденція вживати його радше у сенсі малої батьківщини («окраїни», а не «країни») - зокрема можна надибати термін «Україна галицька» на позначення південно-східної частини середньовічного Галицького князівства (т.зв. Пониззя)10. Як уже сказано, образ України як «великої батьківщини постав у політичній культурі автономної козацької держави у XVIII ст.11 А фольклорні збірки фіксують існування цього терміна у народній культурі XIX ст.12, і, що важливо - на територіях, не охоплених козацькою державою, в т.ч. в австрійській Галичині. У передмові до петербурзького видання (1836) українських народних пісень малоросійський патріот Платон Лукашевич стверджував: щоб збирати пісні про Україну, треба їхати в Галичину. Українські пісні майже зникли з Малоросії, на землях колишньої козацької держави. Там їх витіснили пісні солдатів і візників (ямщиків). Натомість Галичина, хоч і відірвана від своєї батьківщини вже декілька століть, зберігає вірність «обітованій землі»:
Хто би повірив, що галицький пастух знає значно більше дум про героїв
України та її історію, аніж посілий малоросійський козак. Він гордиться
подвигами малоросіян, як своїми власними. Він радіє їх щастям й успіхами
і тужить у прекрасних своїх піснях «про пригоду Козацьку»13.
Лукашевич міг перебільшувати щодо пам’яті про козаків й Україну у Галичині. Але факт присутности цих образів у галицько-руському фольклорі не підлягає сумніву. Це підтверджують, зокрема, пісні та коломийки, що їх записав Франко в Нагуєвичах. У них «Україна» асоціюється з далекою землею, свободою, яку захищають козаки від ворогів (турків, татарів, ляхів), куди вибираються місцеві парубки і звідки доносяться вістки про них до їхніх коханих сільських дівчат14. Але проблема в тому, що фольклорні матеріяли не дають змоги провести ні просторової ідентифікації терміна Україна, ні етнічної приналежности її мешканців. Літературознавець Юрій Луцький проаналізував близько 1000 народних пісень, де згадувано Україну. В абсолютній більшості з них Україна фігурує не як історичне, географічне чи етнічне поняття, а радше як позаісторична сакральна і мітична концепція15. Єдиною ідентифікаційною деталлю є річка Дунай. У народних піснях він часто віддаляє Україну від решти території. Щоби потрапити в Україну, треба перейти/переплисти Дунай. Якщо взяти до уваги ареал поширення цих пісень (австрійська Галичина й українські губернії Російської імперії) і його розташування щодо Дунаю (на північ і схід від цієї річки), то усвідомлюємо очевидний парадокс: пісенна Україна мала би розміщуватися не на козацькому Запоріжжі, а в Панонській долині або на Балканах. Розв’язка цього парадокса проста, якщо взяти до уваги, що у народній творчості Дунаєм називають усяку велику воду й навіть повінь. У народній мітології велика ріка має сакральне значення: перейти чи переплисти її означає зробити радикальну зміну в своєму житті, досягти якісно нового стану. Аналогічно перейти Дунай означає опинитися в далекій чужині, але водночас — змінитися, різко обірвати зв’язки зі старим життям, стати вільним і незалежним16. «Козацька Україна» «по ту сторону Дунаю» була трансцендентним поняттям, селянською утопією, краєм без «пана, жида та унії [греко-католицької церкви]»17.
Пов’язане з Україною поняття «козака» («козацька Україна») у зібраному Франком фольклорному матеріялі є так само позачасовим («козацькому роду нема переводу») й амбівалентним: козак означає молодого, вродливого та сміливого парубка, але також - голодранця, від якого можна очікувати чого завгодно18. Молодим дівчатам варто водночас і любити, й стерегтися козаків, бо вони зводять з розуму і позбавляють цноти. В образі козака сакральне змішане з грішним. У народних іконах Страшного суду, поширених у Карпатському реґіоні, козак фігурує серед «народів по ліву руку», тобто тих, які разом з іновірцями (євреями, мусульманами, німцями) засуджені на вічні муки19. Тобто залежно від контексту козак у свідомості галицьких русинів міг означати і «свого», і (рідше) «чужого».
Зате у піснях і прислів’ях майже немає модерного етнічного терміна «українець» - правдоподібно тому, що цей термін був дуже рідкісним у високій культурі XVIII ст.20 Його немає навіть у Шевченка. Коли українські патріоти в Галичині намагалися запровадити цей термін серед селян, то натикалися на стіну нерозуміння. Франків одноліток о. Филимон Тарнавський оповідав історію: в селі, де він був парохом, місцевий аґітатор переконував селян, що вони повинні називати себе українцями.
Коли зайшов до хати старого ґазди Михайла Калужки, сказав йому, що він українець. Михайло Калужка пішов до коршми і спитав арендаря Шаю Венґляра, що то є українець? Шая Венґляр сказав йому:
— Українець то такий бідака, що вже десь там скраю за селом мешкає, а ви, прецінь, господар в середині села, та де ж Ви українець! Я б його до суду подав за таку велику образу.
Тарнавський завершує розповідь такими словами: «Це свідчить, що назва українець в тих часах (рік 1897-й) ще многим навіть не була знана»21.
Приклад «України» демонструє амбівалентність народної географії. З одного боку, у ній є поняття, що їх можна трактувати як символи «великої батьківщини». З іншого боку, вони є позачасовими і трансцендентними, а тому не дають змоги пов’язати цю «велику батьківщину» з конкретною місцевістю «тут і тепер».
Пецові люде?Разом з тим, у галицькому фольклорі багато географічних назв, які відображають локальні ідентичності, ідентичності «малої батьківщини». Навіть сусіднє село вважається вже чужим (це, зокрема, відбилося в коломийках з Нагуєвич: у них сусіднє Ясениця Сільна, рідне село матері Франка, вже є чужим селом)22. Іншим підтвердженням локальних ідентичностей може служити приказка «Ми пецові люди, а не світові» (пецові - ті, які не злізають з пічки («п’єцу»), тобто не покидають рідної хати). Франко супроводив цю приказку коментарем: «Говорять про себе бойки, що не привикли весь вік виходити зі свого села»23. Цю приказку, як і сам коментар, треба брати з примруженням ока: бойки були відомі зі
