Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
З цих двох національних орієнтацій найраніше проявила себе українська, її початки пов’язують із діяльністю у 1830-х pp. «Руської трійці» - трьох молодих греко-католицьких семінаристів Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького та Івана Вагилевича. Метою «Руської трійці» було піднести місцеву руську мову та руську літературу до гідности інших слов’янських мов і культур. Революційне значення мав виданий ними альманах «Русалка Дністрова» (1837) - не так через його зміст, як через запровадження в літературу руської мови, якою на той час розмовляли майже самі тільки селяни. Але Шашкевич та його товариші зробили наступний крок: дотримуючись мовного критерію, вони проголошували національну єдність між австрійськими русинами та російськими малоросами як членами однієї нації48.
Нове дихання українська орієнтація одержала під час революції 1848 p., коли її після деяких вагань і сумнівів прийняла більшість руського освіченого суспільства. Молодий поет і учень Головацького Іван Гушалевич написав тоді вірша, змодельованого за зразком Арндта, але з русько-українською відповіддю:
Де єсть Руска Отчина?
Де пшениці, ячміна
И де жита єсть досить
Куди голод не гостить На на на на на на Ой там руска Отчина!
Де Сян, Дністер і Буг реке,
Порогами Дніпро трясе,
Де широкі суть степи,
Де гуляють козаки На на на на на на Ой там руска Отчина!
Для підкреслення єдности Галицької Русі «з берегів Дністрових» з Україною «з берегів Дніпрових» у 1849 р. він виковував термін «русько-український» [35: 35—36], і цей термін наприкінці XIX ст. широко прийнявся у культурній і політичній лексиці галицьких русинів49.
Однак після розгрому революції Відень повернувся спиною до русинів, і українофільська орієнтація згасла. Доля Руської трійці - якнайкраща демонстрація нестійкости українського вибору: Іван Вагилевич перейшов у табір gente Rutheni natione Poloni, Яків Головацький еволюціонував у бік російського націоналізму і навіть виїхав до Російської імперії, і тільки Маркіян Шашкевич, який помер у молодому віці, залишився вірним українофільській орієнтації. Відродження русько-української орієнтації пов’язано з епізодом, який іще раз показує важливість поетів: у 1862 р. львівський купець Михайло Димет (1821—1890) на замовлення місцевих студентів привіз із Києва Шевченків «Кобзар» .Увесь тираж умить розкупили, кому не вистачило друкованого примірника, мусили переписувати книжку. Покоління, народжене зразу по революції 1848 p., мало спільний яскравий досвід: перше прочитання Шевченкового «Кобзаря». Майже кожен із них потім порівнював це з релігійним наверненням. Під впливом прочитаного вони покинули польську мову і стали у розмові між собою дедалі частіше вживати «руську говірку». Шевченко впливав на молодь зрозумілою мовою, глубиною почуття і пристрастю, якої не вистачало місцевим руським поетам. «А понеже, — згадував пізніше русофільський лідер Филип Свистун, - козаки бьіли частію малорусского народа, узнавала молодеж с гордостію в их подвигах рицарские подвиги своего народа, и крепила своего духа воспоминанием дел, полньїх анергій»50.
У центр своєї поезії Шевченко поставив козацьку Україну як символ свободи і незалежности. Для Шевченка Галичина була такою самою Україною, що й малоросійські землі під владою Росії.
«Від берегів тихого Дона до кремнистих берегів швидкоплинного Дністра, - писав він у 1846 p., - один ґрунт землі, одна мова, один побут, одна фізіономія народу; навіть пісні одні і ті самі. Як одної матері діти...»51.
Шевченкові не заважало те, що руський люд Галичини складали «уні-яти» (греко-католики) - оті зрадники православ’я, проти яких у XVII ст. боролися його герої, українські козаки. Для нього Україна була абсолютною цінністю — вищою аніж віра чи, навіть, любов до Бога:
Я так її, я так люблю Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
Під впливом Шевченка нове покоління руських патріотів у 1860-х роках проголосило повернення до ідеалів Руської трійці та революції 1848 р. Разом з українськими патріотами із Російської імперії їм вдалося перевести поетичний образ Шевченкової України на мову політичної прози та географії53.
Попри позірні успіхи у витворенні образу України як великої батьківщини існували й великі проблеми в її утвердженні. Декотрі з них були технічного характеру — як-от нестача карт і підручників, що призводила до напівкомічних ситуацій, коли молода людина, начитавшись Шевченка й Устияновича, вишукувала свою «велику соборну Батьківщину» у німецьких географічних атласах, користуючись німецькою термінологією:
У книзі «Erdkunde» знаходжу опис ріки Dniepr і Grassteppe; ростуть там Distelgewachse, мають dornige Bluetenkoepfle, цвіт цих колючих осотів зветься Steppenlicht (світло степу). Восени вихор несе зсохле квіття степами, люди бояться його, називають Steppenhexe (степова відьма)54.
Втім, гірше було, коли така людина, вирісши і ставши поетом, плуталася з географією «святої отчини» у тисячних накладах своїх творів. У поемі Дениса Зубрицького «Конюший» (1852), якій пророкували велике майбутнє, її головний герой-галичанин, тікаючи від своїх ворогів на козацьку Україну, замість їхати на схід, рушає на північний захід! Мав рацію Михайло Драгоманов, один із найпринциповіших критиків галицького інтелектуального життя, коли твердив, що Rutheni sunt genus gentium, quod de patria sua minime sapit [Русини є національністю, що найменше знає про свою батьківщину]55.
Існувала, одначе, й інша поважна проблема, яка заважала освіченим русинам беззастережно вписувати Галичину в Україну: виразно імпортний характер української батьківщини. Краєвиди Галичини не мали принад українського степу, а місцева історія, вважалося багатьом, не надавалася на те, щоб стати предметом поетичного оспівування56. Чимало з галицьких русинів, замолоду захоплених Шевченком, у зрілі роки ставилися до нього вже стриманіше. Він залишався «своїм», але в тому розумінні, що й Пушкін, Міцкевіч, Колар, Вук Караджич: також «свої», бо слов’янські57.
Незакорінена глибоко у свідомості та інституціях, концепція руської батьківщини мінялися з кожним політичним поворотом. У серпні 1866 р. один із руських лідерів о. Іван Наумович (1826-1891) заявив у «Слові» «від імені многих», що «ми не руські з 1848 p., ми справжні русские». Етнографічно, історично, лексично і ритуально, твердив він, Галицька, Угорська, Київська, Московська, Тобольська та інші Русі є частинами однієї й тієї самої Русі58. Заява Наумовича великою мірою зумовлена страхом руських лідерів перед відродженням польського домінування в Галичині у 1860-х pp. Такі обставини диктували логіку: «Якщо ми маємо втопитися, то краще у російському морі, аніж у польській калабані»59. То була прихована а чи й відверта відповідь на питання, що його колись поставив Пушкін:
Славянские ль ручьи сольются в
