Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Однак не варто переочувати елементів певної тяглости. Зокрема, ролі античної традиції у формуванні поняття «батькіщини». Вивчення її було покладено в основу гімназійної освіти у XIX ст. як в Австрійській (Австро-Угорській), так і в Російській імперії. А що ця освіта служила умовою sine qua non будь-якої кар’єри, то тяжко було знайти чиновника, офіцера, вчителя чи адвоката, якому колись у гімназії не загадували завчати напам’ять тексти Цицерона, Горація та Верґілія про святість батьківщини. Імперія прагнула сформувати у своїх підданців почуття, що саме вона є їхньою великою батьківщиною. Проте багато хто з освічених людей мав більш чи менш усвідомлене почуття, що їхня омріяна батьківщина зовсім не обов’язково збігається з кордонами імперії, в якій їм випало народитися й жити. Служити їй — так, особливо якщо це обіцяє зарплату і пенсію. Але помирати за неї?
Зразком такого думання для місцевих інтелектуалів міг служити вірш німецького поета Ернста Моритца Арндта (1769-1860) «Des Teutschen Vaterland»:
«Was ist des Teutschen Vaterland?
Ist’s PreuBenland? ist’s Schwabenland?
Ist’s, wo am Rhein die Rebe bliiht?
Ist’s, wo am Belt die Move zieht?» —
«0 nein, nein, nein!
Sein Vaterland muB groBer sein». —
Was ist des Teutschen Vaterland? So nenne mir das groBe Land! GewiB, es ist das Ostereich,
An Ehren und an Siegen reich?» -“O nein, nein, nein!
Sein Vaterland muB groBer sein». —
«Was ist des Teutschen Vaterland?
So nenne endlich mir das Land!» —
«So weit die deutsche Zunge klingt Und Gott im Himmel Lieder singt,
Das soil es sein!
Das, wackrer Teutscher, nenne dein!»12
[«Що є німецькою Батьківщиною?/ Назви мені цю велику землю!» / Чи є нею Прусія? Чи є нею Швабія? / Чи є вона там, де на Райні цвіте виноградна лоза? / Чи є вона там, де на Бельті чайка летить?» / «О, ні, ні, ні! / Його [німця] Батьківщина мусить бути більшою» <...> / «Що є німецькою Батьківщиною? / Назви мені цю велику землю! / Чиє вона Австрією, / Багатою на славу і перемоги? / «О, ні, ні, ні! / Його Батьківщина мусить бути більшою» <...> / «Що є німецькою Батьківщиною? / Назви мені нарешті цю землю!» / «Як далеко звучить німецька мова / І Бог у небесах співає пісню, / Такою має вона бути!/ Цю [землю] хоробрий німцю, назви своєю!»]
Біографія Арндта досить схожа на життєвий шлях Франка чи його героя Опанаса Моримухи. Арндт народився у заможній селянській сім’ї у Нижній Померанії (Vorprommen), в той час володінні шведського короля. У сприйнятті місцевих мешканців шведська влада не була чужа: шведська королівська династія була поріднена з померанською, вигаслою декілька поколінь тому. Сам Арндт пройшов еволюцію від лояльного шведського підданця до німецького патріота. Вирішальна зміна сталася під час його навчання в університитеті, де він потрапив у середовище націоналістично налаштованого німецького студенства. Вірш «Des Teutschen Vaterland» постав у 1813 p., на хвилі німецького патріотичного піднесення під час наполеонівських воєн. Мрією Арндта була єдина велика Німеччина як третя найбільша європейська держава поряд із Британською та Російською імперіями. Ця мрія розбилася об плани австрійського канцлера Метерніха відновити Французьку монархію як противагу до Росії. Метерніх ладен був віддати новому французькому монархові Людовіку XVIII землі на захід від Райну — який, на його думку, творив природний кордон між французькими та німецькими землями. На що Арндт і відповів своїм віршем: одиноким природним кордоном для німецького патріота може бути крайня точка території, де чути німецьку мову13.
За таким формальним критерієм ця «німецька Батьківщина» мала б охопити й австрійську Галичину — хай там як, найсхіднішу територію, де ще було чути німецьку мову. Нею розмовляли австрійські чиновники, німецькі колоністи, освічені класи (вчителі, бібліотекарі, видавці газет тощо), які свідомо наслідували культуру центральних і північних німецьких земель14. Окрім того, образ Галичини як німецького краю зміцнювала присутність чисельної єврейської громади, чию мову їдиш австрійське законодавство й австрійська статистика зараховували як німецький діялект.
Арндт визначав територію німецького народу «від Північного моря до Карпат»; наступне покоління німецьких націоналістів посунули її границю аж на узбережжя Чорного моря, тоді як у народній культурі панувало «Raumgefiihl» (відчуття простору) щодо Сходу як краю, що не має ані меж, ані кордонів. Німецькі націоналісти могли сперечатися про те, в який спосіб відбудеться об’єднання всіх німецьких земель — навколо австрійських Габсбурґів (проект т.зв. Grossdeutschland, «Великої Німеччини») чи пруських Гогенцолернів (Kleindeutschland, «Малої Німеччини»); однак тій ті сходилися на тому, що життєвою потребою німецької нації є просування на схід (Drang nach Osten)15.
За кожним із цих критеріїв Галичина формально вписувалася в означення німецької території. Однак, попри значні поступи германізації, за час австрійської влади ні в самій Галичині, ні поза нею не з’явилося жодного поетичного тексту, який трактував би Галичину як частину «Німеччини» в Арндтовому розумінні16. Галичина не вкладалася в образ німецької батьківщини ні за старим монархічним принципом (бо ніколи не була частиною Священної Римської імперії), ані за логікою модерної імперії: пропагувати німецький націоналізм у державі, де ненімці (угорці, поляки, русини, румуни тощо) становили дві третини населення, для Відня було б рівнозначно самогубству. Перевага німців у Габсбурзькій монархії виводилася не з національних мотивів, а з їхньої історично-культурної ролі: вони були справжнім Staatsvolk (державним народом), що домінував у державних установах17. У випадку земель колишньої Речі Посполитої додавався стійкий стереотип вищости німецької культури над «польським хазяйнуванням» (Polnische Wirtschaft), що асоціювалося з брудом, дикістю, безладом, анархією та - як твердив Арндт - із «прадавнім польським гріхом — забуванням про справи батьківщини»18. Австрійські чиновники вбачали у новоприєднаній Галичині «Сарматію» — напівазіятський край, символ безладу й цивілізаційної відсталости. Щодо місцевих жителів — і найперше польської шляхти, на яку покладали головну відповідальність за цивілізаційну відсталість провінції - габсбурзькі бюрократи вважали своєю місією «перевиховати цих сарматських бестій у справжніх людських істот»19. Залучення до німецької культури було лише одним, але далеко не головним інструментом цивілізаційного перевиховання. Відповідно, успіхи «германізації» на середину XIX ст. вимірювалися не мовною асиміляцією, а добре мощеними дорогами, що за своєю якістю перевищували старі польські та сучасні їм у сусідній Російській імперії. Німецький характер Львова полягав у чистоті вулиць, у почутті захищености і зверхности закону, що мав відчувати
