Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
модерністів («мистецтво не знає батьківщини»). Ставлення до Батьківщини претендувало на найвищу лояльність, уважалося найсерйознішою справою, заради якої треба було жертвувати всім: особистим щастям, майном, а в разі потреби навіть життям.
Конструювання «батьківщини» було спільним заняттям політиків і географів, істориків і статистиків, військовиків і літераторів. З усього цього переліку ми зупинимося головно на останніх, оскільки їхня роль була особлива, а у Східній Европі — у певному розумінні навіть виняткова. Саме літератори надавали образові батьківщини найвищого емоційного реґістру, якого бракувало заявам політиків, географічним чи статистичним збірникам2. Вони творили «уявлену батьківщину», а всіх своїх читачів перетворювали на «націю мрійників». Про них казали, що вони носять батьківщину з собою, а декого з них уважали живим її втіленням3.
Наступний виклад не претендує на систематичне обговорення теми4. Він лише зачіпає її тією мірою, якою вона могла стосуватися молодого Франка — особливо в той момент, коли він закінчував гімназійну освіту і збирався розпочати навчання в університеті. Відповідно, ми звертаємо увагу передусім на твори, людей та обставини, які безпосередньо вплинули на його формування і до яких він озивався у своїх творах. У цьому розумінні вони були частиною його біографії.
«Sein Vaterland muB groBer sein...»1904 р. Франко надрукував оповідання «Батьківщина», події якого відбуваються саме в часи його молодости (1870-ті- початок 1880-х рр). Головним героєм розповіді був його гімназійний товариш Опанас Моримуха — постать вигадана, хоча, треба думати, не позбавлена реальних рис. Моримуха був сином заможного селянина з-під Дрогобича. Його любили за гумор і прозивали «Батьківщиною» за звичку називати свого батька «батьківщиною». Коли автор оповідання якось відвідав Опанасове село, він зрозумів, що його товариш словом «батьківщина» окреслює не тільки батька та родину, але й щось неособове: «Я ще ніколи не бачив хлопця, щоб так горячо любив свій рідний куток, так зжився з ним і весь жив у нім, і мене дивувало тоді лиш одно: як можна було так усею душею прив’язатися до такого мізерного, сумного, однотонного та нічим не визначного місця, як ота його славетна “батьківщина”» [21: 396].
Йшли роки. Ставши студентом Львівського університету, Опанас закохався у вродливу молоду жінку з «дамської обслуги» місцевої кав’ярні, загальної улюблениці відвідувачів-мужчин, що називали її «Киценькою». Киценька згодилася стати коханкою Моримухи за умови, що він допоможе їй покинути остогидлий Львів та вибратись у великий світ. Щоб дістати гроші, Опанас продав господарство своїх померлих батьків. Коли він виїжджав з села, селяни обкидували його камінням та грудками і кричали «Юда! Юда! Батьківщину продав!».
Опанасове щастя не тривало довго. По чотирьох спільно проведених у Відні днях Киценька зникла разом із його грішми. Моримуха вернувся в Галичину і став учителем у далекому карпатському селі, сіючи «потроху зерно цивілізації в темнім закутку». Там його знайшла смертельно хвора Киценька — вона приїхала до свого колишнього коханого помирати. Розповідь завершується моралізаторським висновком: скільки у Галичині таких, як Киценька, що змарнували свою молодість, красу і силу розуму без жодної користи для себе й для загалу. На цю трату сил і талантів, підсумовує оповідач, є один лік: треба мати «в своїй душі свою “батьківщину”» [21: 423].
У оповіданні на прикладі Опанаса Моримухи показано процес, що його переживали мільйони Франкових сучасників: витіснення в ієрархії суспільних цінностей малої батьківщини батьківщиною великою. Малими батьківщинами були батьківське господарство і місцевість, у якій народився - те, що діставалося у спадок автоматично, без усвідомленого вибору, внаслідок самого народження. А під великою батьківщиною розумілася спільнота ідеологічного характеру - її не можна було успадкувати, її треба було самому вибрати, і безумовна лояльність до неї вважалася найвищою чеснотою5.
Новою ця ідея не була, її виразно артикулювала ще антична традиція. «Dulce et decorum est/ Pro patria mori» («Солодко і почесно померти за батьківщину») - писав у своїх «Одах» Горацій; «Patria mihi vita mea carior est» («Батьківщина дорожча мені за моє життя») проголошував Цицерон; Верґілій в «Енеїді» поміщав загиблих за батьківщину до раю разом із поетами, жерцями та пророками6. Західнохристиянський світ продовжив традицію, надаючи поняттю батьківщини двох значень, вузького та широкого (подібно до німецьких Heimat і Vaterland). Від часів розвинутого середньовіччя (ХІІ-ХІІІ ст.) дедалі частіше вживаним ставало друге значення, як символ лояльности до політичної спільноти. Актуалізацію «ідеологічної батьківщини» можна побачити у часи Хрестових походів, Столітньої війни, італійського Відродження та Французької революції7. Дослідження старопольських літературних текстів показує аналогічну тенденцію витіснення «малої» батьківщини «великою» у польській культурі XVI-XVIII ст.8
Це тенденція поширилася на східне пограниччя Речі Посполитої, значна частина якого після козацького повстання Хмельницького (1648-1657) опинилася у Московському царстві та пізнішій Російській імперії. Але якщо до повстання місцева руська еліта разом із козацьким проводом уважала своєю батьківщиною Річ Посполиту, то після нього з’явилося нове, конкурентне поняття отчизни як новопосталої козацької держави Гетьманщини. Треба виразно підкреслити, що поняття батьківщини у тогочасній польській та українській традиції мало територіяльний, а не національний характер. Об’єктом найвищої лояльности була територія, а не нація. Поняття національної приналежности людей, які населяли певну територію, могло дискутуватися - і насправді дискутувалося, - але істотного політичного значення не мало. До того ж територія могла означати хоч державу, хоч країну. Скажімо, українська козацька старшина вважала своєю батьківщиною як власну державу, так і територію, яка не ввійшла у цю державу, але яку вони прагнули контролювати («Україна по обидва боки Дніпра», включно навіть із пізнішою Галичиною та «русько-малоруським містом Львовом»). Двоїстість поняття батьківщини перетворювала її на дуже зручний спосіб політичної легітимації: як показує історія повстань польської шляхти проти короля Речі Посполитої чи козацького гетьмана Івана Мазепи проти російського імператора Петра І, любов до батьківщини могла виправдовувати як лояльність до чинного політичного режиму, так і бунт проти нього. Ця ж двоїстість пояснює, чому поняття «Польщі» та «України» жили далі, коли держави Річ Посполита та Гетьманщина перестали існувати.
У XVII-XVIII ст. виникла ще й третя концепція батьківщини, яка змагалася за лояльність у середовищі східнохристиянських книжників Києво-Могилянської академії - найбільшого (до відкритття в 1755 р. Московського університету) освітнього центру у східнохристиянському світі: концепція «Русі» / «руської землі» як етнічно-династичної єдности Києва та Москви9.
Зрозуміло, що концепій батьківщини XVI-XVIII ст. і XIX ст. не були тотожні, навіть коли
