Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

і стало світліше переді мною. Але ця зміна була надто різкою, і мій розум працював так багато і напружено, що я геть знесилів й відчув сім’я смерти, передчуття могильного холоду в грудях. Усі мої погляди на життя з тих пір стали зовсім іншими, змінилося усе моє єство» [48: 18, 20]. Характерна деталь: почавши листування з Ольгою Франко руською мовою, він уже з другого (цитованого вище) листа переходить на німецьку як мову, «відповіднішу» для такого випадку.

Не менш промовистими є побіжні згадки про ті літературні зразки, на які орієнтується Франко: повісті «Перша любов» Клари Бауер (у перекладі Давидяка), «Домна Розанда» Михайла Вагилевича, - ці друковані у «Друзі» просякнуті сентиментальністю любовні твори відгонять літературним салоном так само, як відгонить богемною атмосферою прибране ім’я літератора-початківця: Джеждалик. Франко намагався відповідати літературним уподобанням освіченої руської публіки.

Цілком інакшим був досвід його товариша Михайла Павлика. Доля звела їх на все життя після того, як покінчали свої провінційні гімназії та приїхали навчатися у Львівському університеті. Обидвоє походили з села, обидвом освіта відкрила двері до священичих сімей, але Павлик інтеґруватись у священицьке середовище не вмів і не хотів. У листі до Михайла Драгоманова (20 квітня 1876 р.) він писав:

1

Див.: 3. Т. Франко, М. Г. Василенко, упор., Іван Франко, Мозаїка. Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах, Львів, 2001, с. 338. Далі вказівки на це видання позначено в тексті посиланням на відповідний том і сторінку у квадратових дужках.

Отак бувало ходжу як затроєний по попах, та де мині в голові їх забави, коли мене усе в серце кололо житє їх домів: то я, засумувавшись серед танців та реготу, сиджу собі у кутику і думаю над тим, чогом не виніс зі школи. А та думка перебігала ціле моє житє і губилася в дитинстві, де мене тулило до себе не таке тепле серце, як тоті воскові ляльки [тобто священичі дочки. — Я.Г., що нічого більше не знають, тільки убиратися, бляншуватися [пудритися. — Я.Г, скакати, реготатися, їсти і спати, і не видіти нікого в світі по над себе. Гуляють, п’ють та ще й сміються, із тої ровти, що часом зазирає у вікно, що бенкетують за їх гроши пани. По банкеті ж тота скаклива панночка паплюжить мужиків та б’є слуги в лице. Уся така поведінка нашої шляхти [тобто священичих сімей. — Я.Г. із робучим бидлом боліла, дуже боліла, бо хто ж відержить, як тата єго й маму мішають з болотом!84

Подібні враження виніс Павлик зі свого побуту у Лолині, куди Франко забирав його разом із собою на гостину до Рошкевичів. О. Михайло Рош-кевич жив із переконанням, що селянин — то гадина. Прочитавши повість про селянське життя, яку йому підсунув Павлик, він страшно розлютився на її автора: «то мусить бути якийсь [sic! — Я.Г.] свиня, коли му ся хоче таке лайдацьке, нендзне [мізерне. — Я.Г.] житє описувати»85. Повернувшись із Лолина, Павлик радив Франкові сказати своїй коханій, «най поскидає тото дрантє з голови, з лиця, з серця; і нехай схилиться трохи до люди - а ні, то пусти єї на сто вітрів, хочеш мати ляльку». Поведінка і манери Франка дивували і дратували його: «А жаль, що [Франко] так опутаний думками нашої інтеліґенції: тай то коби хоть попович - але ні; ну, розбори тепер, відки се все? <...> Мені не був би такий жаль, якби він з аристократії - а так, гірко, і не знати, що то такого». Франко на подібні приятелеві скарги відповідав: «Якби Ви побули довше межи интелигенцією, то бисьте так не злобили ся на неї»86.

Павлик характеризував тогочасне греко-католицьке духовенство як «попівську шляхту», і йому дуже дошкуляло домінування шляхетської культури серед студентів-русинів, найпереконливішим доказом чого він уважав їхнє зверхнє ставлення до «брата свого меншого» — селянина. «Слово “хлоп” смішить [студентів. - Я.Г.] - а коби Ви бачили, який то іроничний сміх тих будущих “просліпителів” <...>. Академики [студенти. — Я.Г.] тримають хлопів за ніщо, “биків”, як самі кажуть», «мужик <...>, то у них пониже пса», — писав Павлик у листах до Михайла Драгоманова у 1875-1876 pp.87 Павлик не пише, чи був заражений почуттям зверхности до селян і Франко, але в кожному разі думка писати для селянства початківцеві-літераторові не спадала. Павлик передає його слова, сказані ще на початку

1876 p.: «Я пишу для інтеліґенції, а для хлопа не гадаю»88.

Молодечі плани Франка на момент закінчення навчання у Дрогобичі можна звести до кількох пунктів: він не мав наміру повертатися в село, він розраховував на кар’єру гімназійного вчителя, він мріяв про літературну кар’єру. Франко був певен, що не буде польським поетом. Але так само не мав він амбіцій стати поетом селянським. Його читацькою публікою мало стати освічене руське середовище з його специфічною квазишляхетською культурою. Заради успіху він готовий був догоджати салонним смакам цього середовища — про те, щоб самому формувати нові смаки чи нове середовище, йому не йшлося. Бажання творити одне й друге він відчує тільки в результаті глибокої ідейної революції, яка станеться з ним у перший рік по тому, як він покинув Дрогобич.

Розділ 5

Між малою і великою башьківщипами

Ілюстрація зі збірки поезій Вінцентія Поля Wincenty Pol, Piesn о ziemi naszej z ilustracyami JuliuszaKossaka, Krakow, 1888

На цьому місці розповіді варто відступити трохи від реальної Франкової біографії на гадані шляхи, якими вона могла би рушити. Ми не торкатимемося тут можливих варіянтів його просування по соціяльній дробині. На це є дві причини. По-перше, під кінець його життя суспільні обставини змінилися такою мірою, що практично зникли будь-які обмеження на рух угору. Як свідчать біографії інших Франкових сучасників-співвітчизників, щасливий збіг обставин міг зробити неупривілейованого, але освіченого вихідця з села університетським професором (Францішек Буяк, відомий польський економіст і засновник цілої школи історично-економічних студій), або прем’єр-міністром (Вінцентій Вітос), або навіть президентом держави (Томаш Масарик). Франко, який не дістав професорської катедри у 1890-х, лише трохи не дожив, щоб, можливо, здобути пошану від новопосталої у Києві (1917) й у Львові (1918) національної української держави. Але, по-друге, за свого життя Франко й так досяг максимального, здобувши символічний статус «національного пророка», «українського Мойсея»1. Тому-то обговорювати інші, «нижчі» можливості попросту немає сенсу.

Нас цікавитиме інше: в яких іще спільнотах він міг би досягти лідерських позицій? Ми розглянемо це питання на прикладі вибору батьківщини. На нашу думку, саме конкурентні образи «батьківщин», а не «націй» чи