Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Невизначеність молодого Франка у питаннях національної ідентичности у тогочасній Галичині була не відхиленням від норми, а радше самою нормою. Його власні хитання відображали невизначеність та опортунізм його середовища. Багато діячів тогочасного руського табору уникало чіткого національного вибору. Вони працювали, особливо на низовому рівні, і в русофільських, і в українофільських організаціях, не роблячи суттєвої різниці між одними і другими77. Вони погоджувалися між собою щодо того, що не є поляками, і досить рішуче опиралися польському асиміляційному тискові (навіть якщо говорили між собою по-польськи) — але не знали або не хотіли знати, чи є вони українцями або росіянами: обидві національні ідентичності вміщалися у загальне і досить розмите поняття «руськости». Воно було тим зручніше, що не вступало у конфлікт із вищою лояльністю до Габсбурзької монархії, а тому не створювало загрози життєвій кар’єрі.
Кілька років по тому, у вересні 1878 p., переживши навернення на українофільство й соціялізм, Франко написав серію оповідань під назвою «Ру-тенці». У предмові до них Франко спробував охарактеризувати рутенців «як суспільний тип», головними рисами якого є «невиразність, невизначеність і половинність». Цей тип, на думку Франка, постав унаслідок накладання загальноєвропейської течії — виникнення буржуазії з її буржуазними інстинктами — на специфічні галицькі умови [15: 13]. Погоджуючись із першою частиною цієї характеристики (невиразність як головна риса рутенства), важко, однак, визнати рацію за її другою половиною (ру-тенство як вираз буржуазної культури). Новонавернений соціяліст Франко риґористично застосував тут категорії марксистського аналізу. Рутенство як явище було глибоко вкорінене не у загальноєвропейську буржуазну, а у місцеву шляхетську культуру. Його коріння тяглося від просвітницької політики Габсбурґів кінця XVIII ст. Реформи Марії Терезії та Йосифа II ставили за мету, серед іншого, піднести освітній рівень греко-католицького священицтва, єдиної еліти руського суспільства. Просвітницька політика справила, однак, несподіваний ефект: замість зблизити греко-католицьке духовенство з іншими верствами руського суспільства, найперше — з селянством, вона призвела до його асиміляції у панівну шляхетську культуру. «Якщо у 1780 р. греко-католицький священик міг почуватися у корчмі з селянами майже як вдома, то у 1830 р. він шукав вишуканішого товариства <...>. Позбутися своєї культурної чи соціяльної близькости до селянина означало піднятися до статусу, який не мав ще свого відповідника в українському суспільстві. Якщо на рівні особи переїзд до міста неминуче означав прийняття панівної польської культури, то так само просування по соціяльній драбині викликало полонізацію цілого прошарку духовенства»78.
Дальший розвиток подій відвернув галицьке греко-католицьке духовенство від польської асиміляції та висунув на чоло руського національного табору. Однак залишилася вкорінена шляхетська культура. її тяглість забезпечувалася серед іншого тим, що греко-католицькі священики були квазишляхетським станом, бо їм дозволено було одружуватися, а їхні сини часто обирали професію своїх батьків. Шлюби між дрібного шляхтою і священицькими дітьми та факт, що шляхетські діти нерідко самі ставали священиками (як-от брати Франкової бабці та Франкової матері), зміцнювали цю амальгаму церковної традиції зі світською шляхетською культурою.
В останні роки гімназійного навчання Франко сам активно асимілювався у це середовище. У старших класах під час канікул та релігійний свят він гостював у священичих родинах своїх гімназіяльних товаришів. Священицькими дітьми були учні молодших класів Іполит Погорецький та Ярослав
Рошкевич, репетиторством яких він заробляв собі гроші на утримання (хоча Франка через бідність навіть було звільнено від оплати навчання, його вітчим лише частково міг оплатити йому прожиття у Дрогобичі)79. Скінчивши передвипускний клас, влітку 1874 р. він уперше пустився в далеку мандрівку в околицях Карпат, щоб «пізнати трохи більше світу і людей». Двома найголовнішими пунктами цієї мандрівки були парафії його дядька (брата покійної матері) у селі Волосянці та батька Ярослава Рошкевича у селі Лолині Стрийського повіту [49: 244]. У Лолині Франко закохався у Ярославову сестру Ольгу, і його довголітній роман зі священичою дочкою став однією з найяскравіших подій його молодости. Батько Ярослава й Ольги, сільський парох о. Михайло Рошкевич, був старорусином. Він уважав Франка доброю партією для своєї дочки. Хоча Франко і був бідним, його гімназійна освіта, а ще більше літературні таланти давали підстави сподіватися, що з часом він займе респектабельне й добре забезпечене становище. О. Михайло Рошкевич мав нагоду утвердитися в цьому переконанні, коли його парафію відвідав митрополит Йосиф Сембратович. Франко опинився серед гостей-священиків, які зібралися з цього приводу у Лолині, і вони, вражені його ерудицією, пророкували йому велике майбутнє80.
Перша поява Франка у сім’ї Рошкевичів усіх шокувала: він з’явився перед ними, тримаючи на палиці через плече вузлик, де були спаковані всі його речі; бідний одяг видавав брак смаку, а поводження за столом - добрих манер81. Але Франко доклав чималих зусиль, щоб відповідати очікуванням і стандартам свого нового соціяльного оточення. На тогочасній фотографії зі своїми вихованцями Іполитом Погорецьким та Ярославом Рошкевичем82 він уже виглядає як модно вдягнений денді: з допомогою Погорецького та його зв’язків Франкові вдалося справити новий костюм, у якому не соромно було показуватися у Рошкевичів та в інших священичих родинах83.
Для вивчення Франкової вдачі та способу мислення показовими є його листи до Василя Давидяка, члена редакційного комітету «Друга». У них дуже мало від щирости та простоти — тих двох рис, які він пізніше найвище цінитиме у товариських стосунках. Натомість вони повні манірности, сентиментальних перебільшень і погано прихованого похліблювання. До Давидяка він звертається «приятелю мій первий, котрого спотикаю на путі життя» [48: 7] — і це при тому, що, як ми бачили, ані в Нагуєвичах, ані в Ясениці Сільній, ані в Дрогобичі Франкові ніколи не бракувало друзів! Така сама тональність вчувається в листах до Ольги Рошкевич, до знайомства з якою, писав Франко, «я не мав товариства, не знав нічого, крім своїх книг. Світ лишався для мене невідомим, а велика школа товариства була зачинена», і тільки тепер «перед моїми очима відкрився широкий світ
