Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
В одному випадку Франкові самому довелося стати жертвою польського патріотизму. На уроці літератури учням загадали прокоментувати одне місце з Міцкевічевого вірша:
W slowach tylko dice widzim, w dzialaniu potC”C.
Trudniej dobrze dzien przezyc, niz napisac ksic”C.
Франко насмілився твердити, що Міцкевічеве твердження хоч і красиве, але неправдиве, принаймні однобічне, бо написати книжку таки важче, а писане слово часом стає великим ділом — і дістав від учителя сувору догану за спрофанування поваги до Міцкевіча. Відтак на учительському засіданні його поведінку згадали як приклад легковаження моралі й понизили йому оцінку з поведінки [26: 325]. Цей інцидент поклав початок його боротьбі з культом найбільшого польського поета, яку Франко вестиме до кінця свого життя.
У психологічному портреті Франка-гімназиста видно рису, яка виразно проступить у нього в дорослому віці і яку він возведе у характер програмової настанови «против рожна перти, против хвиль плисти» [1: 54]: якщо він відчував спрямований проти нього тиск, чинив опір, але якщо цього не було, ставав нерішучим. Франко твердо знав, що не буде поляком і не стане польським поетом. Однак йому бракувало певности, коли йшлося про вибір між русофільською й українофільською орієнтаціями. Найопукліше це простежується у нестійкості правопису його ранніх творів. Традиційно галицько-руську літературу писано й друковано етимологічним правописом, де написання слів відображало не сучасне їх звучання, а те, яке вони мали набагато раніше, у період панування церковнослов’янської мови. Українофільська орієнтація пропонувала натомість «фонетичний» правопис, суть якого зводилася до принципу «пиши, як чуєш, читай, як бачиш». Боротьба між прихильниками двох правописних систем була в центрі суперечок у середовищі галицько-руської інтеліґенції у 1860-1880 pp. Більшість греко-католицьких священиків обстоювало етимологією через звичку до церковщини65. Для свідомих патріотів важливою була також та обставина, що етимологія підкреслювала давність («історичність») церковнослов’янської культури — а це в їхніх очах зрівнювало її з польською культурою. Як переконував о. Иосиф Левицький у своєму виступі при створенні руського комітету у Дрогобичі у 1848 p., «Браття наші поляки славляться тим, же мають много книг друкованих, котрих народ їх нечитає, а в нас русинів так много книг незнаходиться. Не завидимо ім того богацтва, и ми русини довольні нашими книгами и нашою літературою. Маємо ціле набоженство во стародавном русском язице, и чиж то не красна лите-ратура?»66.
Священики-староруси у проповідях переконували селян, що слідом за новим правописом повернеться панщина (фонетика вважалася польським винаходом). Одна з тогочасних епіграм звучала так:
Не пхай, свиня, рило,
Там, де святий Кирило!
Йор, йори, ять викидают І в том Русь-матер убивают.
У Галичині ходив анекдот про діда-староруса, що вбив палицею свого внука-гімназиста, заставши його за читанням надрукованих фонетикою книжок67.
Іван Верхратський заохочував учнів писати фонетикою, але тільки не в чистових зошитах. Заклик подіяв на Франка: більшість своїх літературних творів у гімназії він писав фонетикою. Карло Бандрівський згадував, як у шостому класі (1872-1873) Франко провадив суперечки з учителем руської мови Михайлом Андруховичем про етимологію та фонетику, про «язичіє» «Слова» і народну мову. Дискусії проходили «так завзято, що вони обидва перебалакували звичайно цілу годину, але решта українців відносилася байдуже до їх балачки»68. Через рік, у 1874 p., Франко надіслав свої вірші для друку у руський студентський журнал «Друг», що видавався у Львові. Після перших публікацій він перестав висилати нові вірші, бо старі були нібито так підправлені під «язичіє», що він ледве їх упізнав69. Інший гімназіяльний товариш розказував такий епізод із життя Франка-гімназиста: назбиравши кілька своїх перекладів із Шилера і Ґете, він відіслав їх у друкарню русофіла Білоуса у Коломию. Але відповіді так і не дочекався, мабуть тому, що більшість перекладів було написано фонетикою70.
Перечитування Франкових листів з 1874-1875 pp. змушує поставити під сумнів достовірність цих розповідей. Навряд чи у гімназіяльні часи він зробив однозначний вибір на користь фонетики, народної мови і, відповідно, української орієнтації. Мова його домашніх завдань і перших творів повні русофільських слів, і Верхратський не переставав виправляти їх та замінювати українськими формами71. Редакція «Друга» друкувала вірші фонетикою, якщо автори наполягали. Саме так учинив Франків ко-леґа Ізидор Пасічинський72; для самого Франка це питання вочевидь не було принциповим. Його листи до редакції «Друга» писані етимологічним правописом [48: 606]. В одному з листів він скаржиться на брак руської літератури у Дрогобичі, - але під цією літературою Франко розумів не лише літературу українську («малоруську»), але й російську («великоруську») [48: 10].
Франко признавався пізніше, що в останні роки навчання у Дрогобичі він був тільки спостерігачем за різними партіями та відтінками галицької Русі, і що це спостереження було «не без численних розчарувань та помилок» [15: 12—13]. Суперечки навколо мови і національної орієнтації були йому чужими і зовсім незрозумілими. Він не міг знайти у них ладу і хитався довго на один або на другий бік [49:244]. Він звучить як русофіл, коли листується з Василем Давидяком, членом редакції «Друга», і як українофіл, коли пише до Щасного Сельського, лідера українофільського студентського товариства «Січ» у Відні [48: 17]. У 1875 р. він пише вірша «Схід сонця» з нагоди русофільського віча, скликаного русофільським «Обществом имени Михаила Качковского» у стародавній столиці Галичини Галичі [3: 296-299]. Але рік чи два перед тим він став членом українофільського товариства «Просвіта», і тішився тим, що належить до цього товариства, «мов найбільшим скарбом» [49: 324].
Якби Франко народився раніше або вступив до іншої гімназії, йому, можливо, вдалося б уникнути цих хитань. У 1860-х роках, коли він тільки вчився у молодших класах, на суспільну арену виходять «молоді народовці», які чітко і виразно заявили про свою українську ідентичність. Навернення в українство вони пережили, коли навчалися у гімназіях та університетах, а тому їхня діяльність найшла вираз у творенні мережі українофільських студентських громад. У Дрогобицькій гімназії таку громаду заснували ще 1864 p., але проіснувала вона недовго73. Принаймні її вже не було тоді, коли там учився Франко.
У 1870-х роках такі громади ще існували у Бережанах, Тернополі, Львові й у Станиславові. У самому ж Дрогобичі серед руської інтеліґенції національного життя не було майже ніякого74. Навесні 1875 р. народо-вецький студентський гурток «Дружній лихвар» звернувся до Франка з проханням «зав’язати в Дрогобичі між молоддю громаду, які є по інших місцях» [48: 17].
