Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Франко читав без будь-якої системи, все поспіль: твори польських літераторів Фредра, Дзєржковського, Захаріясевіча, Лозинського, німецьких Гофмана (яким особливо зачитувався), Вілянда і Кляйста, спомини Бенвенуто Челіні у перекладі Ґете, французьких Ежена Сю та Дюму. Лімбах зацікавив його Дикенсом, але натомість відбив йому любов до французької літератури [21: 322, 325]. Така безсистемність відображала інтелектуальну обмеженість провінційного світу, що її Франко добре схарактеризував, міркуючи про Лімбаха: «Се було щось подібне до цілости, з бідою зліпленої з найрізноманітніших шматочків людського знання, які міг у тих часах напхати цікавий чоловік по галицьких провінціяльних містах» [21: 317].
Із тих «шматочків людського знання» найменшу частину становила руська література. «У нас в Дрогобичі руської книжки трудніше дістати, як з папороті цвіту», - писав Франко-гімназист до свого приятеля у 1874 р. [48: 10]52. Руська література у Франковій бібліотеці була представлена всього-на-всього однією поличкою журналів 1850— 1860-х pp. Частину з них він порятував від того, щоб вони пішли на розпалювання вогню або на обгортання пасок - бо саме таке застосування вони нерідко діставали у греко-католицьких сім’ях, котрі відвідував Франко [21: 320]. З руських журналів Франко читав белетристику; публіцистичні і наукові речі його не цікавили. Учитель руської мови Іван Верхратський дав йому читати два найзнаменитіші на той час твори русько-української літератури, «Русалку Дністрову» та «Кобзар» Тараса Шевченка. «Русалку Дністрову» Франко тоді зовсім не зрозумів, як не зрозумів «ані язика, ані речі» й першої української книжки, яка йому трапилася - «Переяславської ночі» Костомарова. Зате Шевченко справив на нього величезне враження — аж так, що він вивчив майже всього «Кобзаря» напам’ять [49: 243].
Витонченість «високої» руської культури не заступила йому багатства місцевої «низької». Ще у молодших класах гімназії пристрастю Франка стало збирання народної творчости, яку він записував від «свідущих людей» — ремісників, торгівців, міщан, ченців, навіть жебраків. Під кінець навчання у дрогобицькій гімназії мав два товсті зошити з 800 записами, здебільшого коломийок [49: 243]. А потужний контраст між багатством «низької» фольклорної культури та незаповненістю простору культури «високої» заохочував літературні амбіції Франка. Про нього в старших класах гімназії вже можна впевнено сказати те, що у стосунку до навчання у василіянській школі та в молодших гімназіяльних класах виглядало лише як припущення: для нього роль моделей, вартих наслідування, відігравали великі поети. Бібліотеку він почав збирати, прочитавши Шекспіра і Шилера [21: 318]. На зібраннях у своєму мешканні Франко читав своїм шкільним товаришам Шевченка, Міцкевіча, Словацького та видатних німецьких поетів. Узагалі, любив розповідати про відомих людей і поетів.
Правдоподібно, вирішальний вплив на нього справив його вчитель Іван Верхратський54, який сам був поетом - до того ж мав себе за найбільшого українського поета, більшого навіть за Шевченка і Федьковича55. Верхратський щонеділі запрошував руських учнів до себе читати книжки. Франко приходив до нього майже щодня, саме тут він і дістав Шевченкового «Кобзаря». Верхратський першим звернув увагу на літературний талант цього учня, але не ставив його надто високо ані тоді [22, 327], ані потім56. Набагато вище він оцінював талант Франкового гімназіяльного товариша Ізидора Пасічинського, який тоді вже друкував вірші у народовецьких виданнях. Публічний успіх Пасічинського та старшого студента Дрогобицької гімназії Дмитра Вінцковського, автора великої, але нудної поеми «Попадя», надихали Франка і зміцнювали його бажання стати поетом [49: 242].
Писання віршів та оповідань було тоді чимось більшим, аніж просто літературними заняттями. Література мала замінювати національно-політичні стремління, надто коли політичні практики ще не були вироблені, а національні орієнтації окреслювалися невиразно. Досить сказати, що всі Франкові вчителі, причетні до викладання мови та літератури, активно залучалися у громадсько-політичні справи. Вчитель польської історії та автор повістей Юліуш Турчинський був учасником повстання 1863 p., учитель церковнослов’янської мови Михайло Андрухович став послом галицького сойму, а Іван Верхратський і Теофіль Грушкевич були діячами народовецького табору. Сьогоднішні літературні гуртки студентів-гімна-зистів завтра могли стати політичними партіями. Тому залучення молоді до літературної діяльности було боротьбою за молодечі душі. Коли Турчинський дізнався, що учні-русини сходяться до Верхратського, він завів у себе вдома читання для учнів-поляків. Франко брався писати також по-польськи і по-німецьки, і то, за оцінкою Турчинського, по-польськи писав навіть краще за учнів-поляків57. Першість Франко віддав усе-таки руській мові, хоча до кінця життя звертався і до німецької, і до польської.
Вибір національної орієнтації не був таким легким, як може здатися. В автономній Галичині він міг стати ключовою умовою успішної кар’єри для кожної освіченої людини. Провінційні органи у Львові докладали всіх зусиль, щоб усунути з галицьких гімназій залишки німецької системи і замінити німецьких і німецькомовних учителів патріотично налаштованими поляками, часто зі шкодою для рівня викладання. У старших класах Франко думав про кар’єру гімназіяльного професора - а тому мусив замислюватися про наслідки своєї мовно-національної орієнтації. Польська мова, подібно як перед тим німецька, відкривали доступ до більшого читацького ринку, аніж мова галицьких русинів: по-польськи в Галичині читали і поляки, і євреї, і русини, натомість рідко хто з поляків та євреїв умів читати руською — і через її низький престиж, і через кирилицю. До того ж, польський націоналізм зберігав притягальну силу завдяки його назагал демократичному характерові. Досить нагадати, що рідний дядько Франка загинув у польському повстанні 1863 р. Подібний вибір стояв не лише перед русинами, але й перед галицькими освіченими євреями. Франків одноліток із Дрогобицької гімназії Маврицій Ґотліб виступав прихильником пропольської орієнтації: він відчував себе одночасно і євреєм, і поляком, і бажав працювати задля зближення обох національностей58.
Ґотлібовим шляхом ішло багато єврейської молоді, і впродовж десятиліть автономії її кількість швидко зростала59, тож саме вона надавала Дрогобицькій гімназії польського характеру. Треба думати, що й у всьому Дрогобичі польська мова запанувала завдяки швидкій асиміляції євреїв: у 1880 р. нею розмовляла майже половина (48,5%) мешканців, хоча частка поляків (осіб римо-католицького віросповідання) була вдвічі меншою60. Однак у багатших єврейських сім’ях і батьки, й діти були прихильніші до німецької. Показово, що газета місцевих «поступових» євреїв у 1880-х роках виходила у Дрогобичі по-німецьки61.
Важко встановити напевно, які процеси проходили серед руських студентів. Біографії Франкових однокласників, а також інших відомих русинів, випускників Дрогобицької гімназії 1870-1890-х
