Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

прищепити молоді польський дух. Першому директорові гімназії — внукові наполеонівського офіцера та вихідцеві з польської патріотичної шляхти Броніславу Тшасковському — вдалося зорганізувати навчання так, що хоча учнів-русинів було вдвоє більше за поляків, із крайових мов тут викладали головно польську, а руську використовували тільки для пояснення граматичних форм. До того ж усі вихованці, попри протести греко-католицького катехита і місцевого священика, мали відвідувати католицький костел. Тшасковського звільнили після того, як учні-поляки у патріотичному пориві погрожували фізичною розправою австрійським офіцерам, які стаціонували у Дрогобичі. У самій гімназії трималася стара єзуїтська традиція періодичних бійок старших учнів із євреями. Найбільшою з них була сутичка 1863 p., в якій патріотично настроєні учні, збужені звістками про ровесників, що проливали кров у Російській імперії, шукали продуховину своїм почуттям. До погромників приєдналися ремісники, приєдналися б навіть і селяни, якби на прохання дрогобицьких євреїв для їхнього захисту з Самбора не прибуло військо. Про результативність системи виховання, яку запровадив Тшасковський, свідчить те, що серед нападників були засимільовані учні-євреї, перейняті польським патріотизмом37.

Впровадження польської мови викладання у 1867 р. у галицькі гімназії надало політиці асиміляції руської та єврейської молоді майже офіційного статусу. Німецька мова з уваги на її високий міжнародний статус, рівень німецької художньої і наукової літератури та її доконечність для кар’єри у державному та публічному секторах далі залишалася одним із головних предметів: за кількістю годин у галицьких гімназіях вона поступалася тільки класичним мовам38. Але зате всі інші дисципліни належало викладати по-польськи. Ця реформа провадилися якраз у ті роки, коли Франко навчався у молодших класах гімназії. Вона створювала поважні проблеми для вчителів, більшість із яких дістала освіту німецькою мовою, а дехто ледве міг говорити по-польськи. Польських підручників не було, польська термінологія не була розроблена. Тому вчителі мусили заступати своїми лекціями відсутні книжки й на ходу творити нову термінологію. Іншим неґативним елементом була заміна німецьких учителів польськими патріотично налаштованими. «Це, — писав Франко у своїх спогадах, — був переломний момент, важкий для слабких, але благодатний для сильних, відкриваючи їм поле для власної, оригінальної праці, не керованої надміру реґуляціями»39.

Цими специфічними обставинами й можна пояснити, чому у Дрогобицькій гімназії було так багато водночас і слабких, і сильних учителів: реформа нібито відтискала середняків, зміцнюючи натомість обидва полюси. Окрему роль відігравав міський статус гімназії: місто не могло забезпечити вчителям той рівень зарплати, який мали вчителі державних гімназій. Доки гімназію не перевели на державне фінансування (1871), охочих зайняти місце вчителя було небагато. Найкращі втікали з Дрогобича, а їх заміняли супленти (молодші вчителі), які здебільшого не мали закінченої університетської освіти40. У спогадах Франко писав, що більшість гімназіяльних учителів збували час у кав’ярні, занедбуючи свої обов’язки і часто приходячи до класу п’яні. Окремо від цієї кампанії трималися шанований серед учнів учитель зоології Едвард Гюкель, який очолив німецько-руський спротив проти асиміляції41; Емерик Турчинський, так само улюбленець учнів, що заступив Гюкеля на його посаді42; його брат Юлій; учитель історії та літератури, руської мови та алгебри, а заразом -

Франків класний керівник Іван Верхратський, др. Микола Антоневич та два катехити, греко-католицький о. Олексій Торонський і римо-католицький о. Анджей Дронжек [21: 316].

Спогади Франкових однокласників дають змогу ствердити, що неординарних особистостей серед учителів Дрогобицької гімназії було більше. Вони дуже прихильно згадують математика Едварда Міхонського, який на численних прикладах переконував їх, що теорія без практики нічого не варта43, вчителя малюнків і гімнастики чеха Францішка Сикору, що потім став професором Львівської політехніки, Ксенофонта Охримовича, пізнішого бургомістра Дрогобича, та ін.44 Взагалі, складений на підставі цих спогадів список Франкових учителів, що вже були на той час або стали згодом письменниками, науковцями, послами, директорами гімназій в інших галицьких містах, буде досить довгим і промовистим.

Те саме можна сказати про учнів: у той самий час тут учився талановитий художник, один із засновників єврейського модерного мистецтва Маврицій Ґотліб, відомий віденський публіцист др. Генрих Монат та ін. Франко згадував про них і їхні таланти з великою повагою; так само шанобливо відгукнувся він [Мозаїка: 342] про д-ра Ісаака Тіґермана, пізніше - дрогобицького адвоката, і про Лєона Штернбаха, професора Краківського університету та видатного класика-філолога45. Випущена у 1908 р. з нагоди 50-літття Дрогобицької гімназії її ювілейна історія окремо відзначала Івана Франка серед знаменитих випускників гімназії46, а викладачі, коли хотіли запевнити у своїй значущості нових гімназистів, нагадували, що вчили його47.

Історію Дрогобицької гімназії часів Івана Франка не можна малювати однією барвою. Як і всі австрійські гімназії, вона мала на меті продукувати пасивну і ялову інтеліґенцію. У ній панували суворі й дріб’язкові реґле-ментації, від яких не був вільний ніхто. Досить сказати, що формальним приводом для звільнення її першого директора стало те, що він подався на авдієнцію до міністра освіти, не зголивши бороди, - а міністерське розпорядження 1852 р. дозволяло державним чиновникам тільки вуса і бакенбарди48. Найприскіпливіше дирекція контролювала, що студенти читають. Заборону було накладено не тільки, скажімо, на Дарвіна, а й на все, що не входило до шкільної програми. Це стосувалося й газет, отож Франко пройшов усю гімназію, їх не читавши [21: 318]. У роки Франкового навчання з гімназії виключили майбутнього лідера русофільського руху Осипа Маркова (1849-1909), бо той одержав поштою декілька номерів «Московских ведомостей»49. З іншого боку, гімназіяльні роки залишили

Франкові один із найкращих його спогадів. «Товариське життя між уче-никами, - писав він про дрогобицьку гімназію, - було також таке, що доставляло багато невинних приємностей, а мало дійсних прикростей. Відносини вчителів до учеників у гімназії були звичайно ліберальні, хоч майже ніколи не доходили до тісніших, приятельських відносин, як це буває іноді по наукових закладах» [15: 7].

Дрогобицька гімназія напевно не дорівнювала Ітонові чи Царсько-сельському ліцеєві. Не була вона навіть і серед найкращих у тодішній Галичині50. Втім, вона дала Франкові те, що допомогло йому стати надзвичайно цікавим центральноєвропейським інтелектуалом: цілком вільне володіння, усно і пером, трьома мовами: руською (українською), польською та німецькою51. Інша річ, що гімназія не могла повністю вдовольнити його цікавости до знань. Франко-школяр і гімназист вирізнявся з-поміж своїх товаришів нечищеними по кілька тижнів чобітьми, брудною сорочкою, подертим сурдутом, нечесаним волоссям - і першою локацією (місцем) у класі [18:179]. Його вродженим талантом була надзвичайна пам’ять: після уроку міг слово у слово повторити щойно почуту від учителя годинну лекцію [49: 243]. Можучи написати на кожну задану додому тему по п’ять зовсім різних домашніх завдань, Франко-гімназист вимінював їх в однокласників на книжки [39: 40]. З п’ятого класу гімназії (1871-1872) він почав збирати власну бібліотеку, і