Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Навчання в Габсбурзькій монархії було побудовано на системі класичної освіти. Василіянські школи у Галичині ще називали «латинськими» з огляду на те, яке місце у них посідали античні мови. З переходом до гімназії вага цих мов не падала, а навпаки, зростала. Наука полягала в заучуванні напам’ять великих текстів «звідси і досі» та пересичуванні уроків латинськими, грецькими і німецькими зворотами, тропами та фігурами з античної поезії — всім тим, чим так «грішать» деякі Франкові, особливо публіцистичні, твори18. Вивчання напам’ять великих текстів мало потрійну мету: розвинути й загострити пам’ять; дати дитині добрі зразки любові до батьківщини, мужности, витривалости та інших чеснот лояльного підданця імперії; і, нарешті, відкрити учневі скарби античної поезії19. Дехто наводить інші мотиви: сила-силенна вивченого напам’ять мала притупити зародок самостійної думки. «Класичні науки настроювали на ідеальний, романтичний, літературний лад, представляли життя у гармонійних барвах, але водночас доводили до пасивного стану, плодили бездумні натури, придатні до кандидування на урядові посади, натури бюрократичні, нездатні до підприємництва, до того, щоб дати собі раду з практичним, самостійним життям», — писала одна з галицьких «жертв» класичної освіти, котра вчилася у ті ж часи, що й Франко20.
Класична освіта була двосічним мечем. З одного боку, вона зводила до мінімуму самостійність мислення. Розбираючи на уроках Платонові тексти як граматичні приклади, учні не обговорювали їхнього змісту. Втім, із другого боку, навіть і такий спосіб вивчення текстів ховав певні небезпеки, бо міг будити захоплення грецькою та римською республікою на противагу до імперського Риму. Тому консерватори жалілися, що класичні студії ведуть до республіканізму й соціялізму. В кінцевому рахунку, багато залежало від учителів, від того, на що вони клали головний наголос, навчаючи античної традиції21.
Під впливом прочитання Гомера, Геродота, Плутарха та інших стародавніх авторів у багатьох дітей - особливо тих, що вибивалися понад пересічний рівень — рано прокидалися бажання наслідувати античних героїв. Це раннє пробудження амбіцій було дуже важливим у біографіях таких Франкових сучасників, як Зиґмунд Фройд чи Михайло Драгоманов22. Нічого такого не знайдемо у біографії Франка. Відсутність цієї теми навряд чи є випадковою. Що є, однак, це захоплення літературою, як класичною, так і сучасною. Книжки, а найперше художня література, були його найбільшою пристрастю: він полював за ними, казав Карло Бандрівський, як «лис за курми»23. Читав багато, навіть під час уроків, і до кінця життя рідко коли можна було побачити його на вулиці без книжки під пахвою.
На підставі тих розрізнених фактів із Франкового дитинства можна припустити, що його найпершою життєвою амбіцією було стати літератором. Малого Франка вабила слава Гомера, а не героїв Плутарха. Вивчення античної поезії, помножене на захоплення народними піснями, заохотило його самого писати вірші. Поштовхом послужило душевне потрясіння: при кінці першого року навчання, навесні 1865 p., помер його батько. Франко згадував, що за декілька днів перед смертю він з’явився у школі. «На екзамені, котрий був властиво тільки парадом, був і мій батько, — я не бачив його, а тільки коли мене викликали першого, щоб одержати нагороду (книжку), то я почув, що він голосно заплакав» [49: 241]. Окрім гострої травми осиротіння, на малого Франка могло справити враження ще й те, що батько помер уночі з Великодної суботи на неділю (з 15 на 16 квітня 1865 p.), - згідно з віруванням, це означало, що душа померлого йшла просто до раю. Так чи інакше, на смерть батька малий Франко написав свій перший вірш «Великдень». Ця найраніша проба його пера не збереглася24.
Однак вона важлива нам як ствердження факту, що Франко почав писати дуже рано, вже в перший рік після переїзду до міста25.
Вражає самий лише перелік того, що написав Франко за час навчання у Дрогобичі: по закінченню шкільної та гімназіяльної освіти він мав декілька грубих зошитів, списаних власними віршами, драмами, перекладами староєврейських пророків, «Краледворського рукопису», фраґментів «Слова о полку Ігоревім», «Пісні про Нібелунґів», Софокла, Гомера, Го-рація, Гайне та ін. [48: 8-9,11, 16; 49: 243]. В останні роки він навіть узявся перекладати та переробляти популярні п’єси для місцевого руського театру [26: 371] та виношував намір видати дві збірки власних творів26. До свого першого видавця він писав напівжартома-напівсерйозно: «Приятелю, якби я Вам прислав все, що я до сього часу понамазовував, то би-сте ся устрашили!» (кількість написаного мала бути набагато більша, бо час до часу він спалював те, що вважав невдалим [48: 15]).
Більшість із тих творів постала під час його навчання у гімназії, по тому, як він закінив школу василіян. Гімназіяльні роки були важливими для Франка з багатьох оглядів. Вони вирішально вплинули на його соціялізацію: вступивши до гімназії 12-річним хлопчаком, він закінчив її 19-річним юнаком. Роль гімназійної освіти важко переоцінити хоч би під формальним оглядом: вона була головною передумовою для суспільного зростання. Документ про зданий гімназійний екзамен зрілости (matura) поділяв суспільство на дві великі групи упривілейованих і неупривілейованих, подібно до того, як у старі часи грамота про знатне походження ділила суспільство на упривілейованих і посполитих. А в конкретних умовах австрійської Галичини саме гімназія, а не університет, була головним джерелом постачання інтелігенції27.
Франкове навчання в гімназії припало на роки, коли Галичина переживала драматичні зміни — запровадження конституції та автономії. Ці зміни діткнули і Дрогобич, і саму гімназію у дуже суперечливий спосіб. У 1867 р. місто було піднесено до статусу адміністративного центру новоутвореного Дрогобицького повіту, а також зараховано до числа т.зв. «більших міст» (grosseren Stadt) - надання цієї категорії означало не визнання розміру (хоча Дрогобич і належав до першої сотні найбільших австрійських і першого десятка найбільших галицьких міст)28, а певний правовий статус, що
