Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

1875 р. - у Дрогобицькій вищій гімназії4.

Про дрогобицький період свого життя Франко залишив декілька автобіографічних оповідань. Читання деяких із них залишає по собі нелегке враження. В оповіданнях «Schonschreiben» («Красне писання») та «Отець-гуморист» ідеться про надзвичайну жорстокість учителів до учнів у Дрогобицькій головній школі. У першому оповіданні жертвою цієї жорстокости став сам Франко. Під час уроку «красного писання» (каліграфії) він дістав кулаком в лице від свого вчителя, колишнього економа Валька, за те, що неправильно тримав перо. Кров залляла хлопцеві лице, і він упав на підлогу, втративши свідомість. Валько злякався — вже тоді в дрогобицькому суді були процеси з приводу побиття міщанських і панських дітей. Та йому полегшало, коли дізнався, що покараний — син простого селянина з Нагуєвичів: «Хлопський син! Тьфу, якого біса тим хлопам пхатися сюди!».

У нього відлягло від серця. Він зачав був трохи побоюватися свого вчинку, але хлопський син, — значиться, можна його бити і зобиджати, як хочеш, ніхто за хлопським сином не впімнеться.

Валько не помилився в своїй рахубі. Ніхто не впімнувся за хлопським сином. Нелюдський поступок вчителя-економа уйшов йому гладко, так, як і многі його нелюдські поступки. Тільки в серці хлопського сина він не пішов гладко, стався першим насінням обурення, погорди і вічної ворожнечі против усякого поневолення та тиранства. [15: 90]

Не знати, скільки в цій історії правди, а скільки вигадки5. Принаймні у тій частині, де Франко описує жорстокість учителів, він залишається вірним правді. До 1867 р. тілесні покарання учнів були нормальною практикою у тогочасних школах і навіть дозволялися законом. У Галичині був відомий анекдот: учитель у початковій школі запитав у дітей: «Хто не їсть і не п’є, а все ходить і б’є?» - і дістав відповідь: «Пан учитель» (правильна відповідь, очевидно, була: настінний годинник)6. Франків приятель зі шкільних років Карло Бандрівський згадував, що вчителі користувалися з цього правила понад усяку міру, били чим попало і куди попало: киями, тростинами, ключами від замка по долонях, — валили не землю і копали ногами7.

Сумніви виникають щодо «першого насіння» «вічної ворожнечі проти усякого поневолення», які нібито посіяла в серці «хлопського сина» жорстокість учителя. Оповідання написане у 1879 р. [15:490], декілька років по тому, як Франко навернувся на соціялізм і став активним пропаґандистом нових ідей. Виглядає, що, пишучи оповідання «Schonschreiben», він експлікував свій тодішній спосіб думання на раніші події8.

В іншому оповіданні — «Отець-гуморист», написаному вже у постсо-ціялістичний період (1903) - Франкова відповідь на вчительську жорстокість має мало спільного з протестом проти соціяльного гніту і несправедливости. Франко розповідає трагічну історію свого товариша, який помер від побоїв отця-василіянина. Оповідання є сумішшю реальних подій та авторської фантазії. Образ «отця-гумориста» зібраний із двох учителів - русина о. Телесницького та поляка Тарчаніна, який прийняв греко-католицький обряд і вступив до василіянського монастиря. Телесницький відзначався садистськими схильностями — зокрема, він бив учнів киями, які служили для притримування відчинених вікон улітку. На совісті Тарчаніна лежала смерть не «хлопської», а вже панської дитини, сина старшого комісара скарбничої сторожі Новосельського. У Франковому оповіданні це Волянський, із яким оповідач сидів за однією партою. І коли скривавлений, тяжко побитий хлопець під регіт класу ледве доходить до свого місця, оповідач

душився від плачу. Мене щось стискало за горло, пекло внутрі, проймало болем, соромом і жалем, мовби я сам був винен усьому тому, що тут сталося, мовби я сповнив тяжкий злочин, дивлячися спокійно на се катування, не кричачи ґвалту або не лігши сам під удари. Я потайки схилився і цілував, і слізьми обливав холодну руку Волянського. [21: 306]

У цьому описі набагато більше суто людського, спонтанного та щирого почуття, аніж у «зідеологізованій» реакції на жорстокість Валька9.

Франко сам дуже виразно вказував, що його дрогобицькі оповідання до опису справжніх подій додають «щось зайвого, пізнішого, нанесеного течією часу» [21: 302], і застерігав, що на їх основі не варто писати його біографії, особливо у чорних тонах [15: 7]. Однолітки згадують про малого Франка як про веселу, здорову і рухливу дитину приятельської вдачі10. Радянське франкознавство, однак, трактувало «Schonschreiben» та «Отця-гумориста» як фактографічну основу для опису релігійного мракобісся, яке нібито панувало в Дрогобицькій міській школі11. Але насправді вона була далекою від гнітючого образу «юдолі плачу і печалі», що його навіюють обидва оповідання. Школа перебувала під наглядом греко-католицького монашого чину св. Василія (василіян). Габсбурґи вимагали від монаших чинів корисної суспільної праці, як-от утримання навчальних чи лікувальних закладів - інакше монастирі підлягали розпуску. Василіяни не стояли перед такою загрозою, бо займалися освітою від самого моменту заснування (1743). Василіяни у греко-католицькій церкві становили елітарний і багатий монаший орден, бо рекрутувалися зі шляхти, і були знані найперше зі своїх добрих шкіл12.

Те, що василіяни опікувалися школою, не означало, що тут викладали церковнослов’янською чи вчили лише дітей греко-католиків. Австрійське шкільне законодавство чітко й однозначно вимагало світського характеру освіти — навіть якщо школою опікувалися монаші чини. Імперська система навчання поклала в основу принцип, за яким усім учням, незалежно від того, в якому коронному краї вони вчаться, належало дати однакові знання, щоби, скажімо, випускники будь-якої гімназії мали рівні можливості конкурувати за ту саму державну посаду13. Тому урядовою мовою у Дрогобицькій школі була німецька. Польська і руська вивчалися як окремі предмети, але жодна не була мовою викладання. Учні мали вільно володіти німецькою. У навчанні застосовували засіб, широко вживаний у школах по всій Европі, коли йшлося про навчання державної мови серед недержавних народів: на шию учневі, який заговорив рідною мовою, вішали дерев’яну табличку (у школі василіян її звали Sprachzeichen). «Хто до другого заговорив по-польськи (по-руськи тоді в місті з інтеліґентних людей ніхто не говорив), сей діставав сю табличку і старався її другому упхати, а хто не міг нікому другому передати і приніс її до школи, був за се караний. Язика німецького, що я тоді навчився, іменно німецької правописи, се мені на ціле життя лишилося», — згадував вихованець василіянської школи у Дрогобичі (закінчив її у 1858 p.), а пізніше вчитель Франка Теофіль Грушкевич14.

Коли Франко вступив до дрогобицької школи, вона ще була німе-цькомовною (тому її називали «німецькою»). Але вже, відповідно до «духу часу», вчителі між собою і до учнів говорили по-польськи. По-руськи викладали