Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Можна припустити, що якби Франко залишився у своєму селі довше, він своєю часами дивною поведінкою міг би накликати на себе біду. В одному з автобіографічних оповідань Франко пробував узагальнити долю таких дивних дітей, як він сам:
Все у них змаленьку не так, як у людей: і хід, і обличчя, і волосся, і слова,
і вчинки. А коли прийдеться такій дитині вік жити під тісною сільською
стріхою, без ширшого досвіду, без яснішого знання, коли відмалку
нетямучі родичі почнуть натовкати в неї все на такий спосіб, «як звичайно у людей», то їм і вдасться придавити вроджений нахилок до своєрідного; всі невживані і приголомшені здібності дитини заніміють і занидіють у зав’язку, і з малого Мирона вийде кепський господар або, що гірше, не доразу приголомшена живість та прудкість характеру попре його до злого, не можучи розвитися на добро, — стане він забіякою, ворожбитом, що віритиме у власні привиди, і буде туманити людей із щирого серця.
[15: 70]
Шанс такій дитині може дати тільки освіта: вона не конче поліпшить її долю, але принаймні відкриє «очі на світ», і тоді дитина впиватиметься наукою, «як недужий свіжим повітрям» [15: 71].
По-своєму Франко узагальнив досвід частини інтеліґенції сільського походження, таких «дивовижних появ», як він сам. Потреба психологічної компенсації за свою «іншість» штовхала їх на самоствердження через розвиток своїх інтелектуальних здібностей у школі чи самоосвітою, навчанням гри на музичних інструментах, залученням у релігійні справи тощо41. Щоб закладений у такій дитині потенціял міг зреалізуватися, потрібен був сприятливий збіг обставин, що перетворив би шанс на життєву реальність.
ОсвітаУ біографії малого Івана Франка була одна деталь, що робила його випадок винятковим: з усіх дітей, народжених у шлюбах Якова Франка, Марії Кульчицької та Григорія Гаврилика, лише йому, найстаршому, вдалося здобути повну освіту, від початкової школи аж до університету. Цим він відрізнявся також і від ровесників з інших сільських сімей. Перші вихідці з Нагуєвичів, які зуміли із середньою та вищою освітою (у тому числі з його родини), належали до покоління, молодшого від Івана Франка на 30-40 років42.
Щоб зрозуміти, чому і як це сталося, не достатньо покликатися лише на виняткову його обдарованість. За свідченнями людей, які знали родину Якова Франка, син Онуфрій із природи дорівнював або ж навіть був здібніший за свого брата Івана. Його віддали до дрогобицького коваля у науку, але там він пробув усього два роки: вітчим Гаврилик забрав його, бо не було кому коней пасти. Дружина коваля говорила пізніше: «Коли б Онуфро пішов був в школу так, як Іван, зобачив би світ, що то за талант був!»43. Подібна історія повторилася з дитячим приятелем Франка Іваном Яцуляком. Батьки заборонили йому вчитися, бо він був найстаршим сином і мусив помагати батькові у господарстві. Коли малого Франка віддавали до школи у Дрогобич, він намовив свого товариша йти з ним. Скориставшися з нагоди, хлопчик зібрав торбу книжок і втік до дрогобицької школи. Але наступного дня батько знайшов його і забрав додому44.
За Франкового життя сталася велика суспільна зміна: з’явився чисельний прошарок інтеліґентів - вихідців із села. Але то не були Франкові ровесники: вони були на одне-два покоління молодшими від нього. Вироблення у селянина думки, що освіта - це засіб до збагачення й успіху його дітей, прагнення «зробити сина людиною», допомогти йому «вибитися в люди», було феноменом кінця XIX ст.45 Це не значить, що селяни за часів Франкового дитинства зовсім не розуміли практичного значення освіти. Одноліток і пізніший приятель Франка Михайло Зубрицький згадував, що у його рідному селі (Кіндратові Турківського повіту) «повідали, [що] коли чоловік знає “лумера” [«номери», тобто числа. - Я.Г.], нераз у войську в великім місті се придало би ся дуже, бо знав куди діватися»46. Окремі батьки навіть готові наймати сільського вчителя, який би навчив їхніх синів читати і писати47. Однак це не вирішувало питання грамотности в селі, бо бажання наймати вчителів виникало у дуже небагатьох, переважно заможних батьків, та й сільські вчителі назагал не відзначалися високим рівнем освічености48.
Ключем до суспільного успіху в австрійській Галичині була гімназійна освіта («матура»). Селяни, які хотіли її для своєї дитини, мусили постаратися, щоб вона закінчила хоча б чотирирічну школу, де давали знання вживаних у гімназії німецької та польської мов. У східногалицьких селах таких шкіл було дуже мало49, а посилати дитину до міської школи коштувало набагато дорожче. Але проблема була не тільки у вадах державної освітної системи. Навіть після того, як початкову освіту в Галичині оголосили обов’язковою (1869), рідко який селянин наважувався віддавати дітей до школи, принаймні надовше, аніж цього вимагав закон.
Екстенсивне рільництво, низькі врожаї та брак техніки узалежнювали виживання сільської сім’ї від кількосте робочих рук. Дітей рано залучали до праці. 3 5-7 років вони випасали худобу: наймолодшим доручали гусей, свиней і телят, старшим - коней і корів. Хлопці від 8 років працювали разом із батьком у полі, дівчата виконували жіночі роботи в полі й у хаті50. Навчання дітей позбавляло селянське господарство доконче потрібної дармової робочої сили, і батьки важко мирилися з думкою, що їхні діти, замість працювати в господарстві, просиджуватимуть у школі, набираючися знань, у «практичному» житті здебільшого не потрібних.
Історія галицького суспільства другої половини XIX століття рясніє свідченнями такого наставлення селян. Михайло Павлик, теж виходець із села, передає слова свого батька: «Тато мій, як і кождий селянин, про-тивен науці, бо каже, що миньі з нейі?»51. Анонімний дописувач до газети «Батьківщина» повідомляв 1880 p.: «Селяни пам’ятають стару приповідку: “Мій тато не учив ся, то і мені не треба”, та лише з великим примусом посилають діти до школи»52. Давати селянських дітей до міських шкіл ува-жалося за щось надзвичайне — переважно там училися діти священиків, лісників, інших службовців53. Батьки-селяни погоджувалися віддати сина до гімназії, поступаючись зовнішньому втручанню, якщо місцевий священик, учитель або поміщик, помітивши в дитини талант, брався переконувати їх у потребі дальшої освіти54. Бувало, що хлопчика віддавали в науку, коли вроджена чи набута фізична вада робила його непридатним до сільських робіт55.
Неґативне ставлення до освіти лише почасти спричинялося тяжкими умовами селянського життя. За ним стояли певні ментальні структури, лише
