Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

О батьку мій! Коли сьогодні Хоч іскра тих огнів горить У моїй груді, щоб народні Злі дні в добро перетворить,

Коли нещастям, горем битий Не засклепивсь, не знидів я,

А встав, щоби братам служити,

То все те — спадщина твоя.

[2: 468]

Хоча Франко й заперечував, що в його батька була глибока поетична натура, але його життя не було без того, що можна назвати поетичними моментами. Франко згадував про свого батька як про людину, наділеною багатою уявою і даром «образового висловлювання своїх думок»15.

Цим талантом відзначалася і мати Франка. Про неї відомо набагато менше, аніж про Франкового батька. З принагідної згадки [42: 327] можна довідатися, що вона, попри шляхетське походження, від дівочих літ зналася з селянською працею. Мабуть, була вродлива; згідно з родинним переказом, Яків Франко вирішив одружитися з нею зразу ж після першого випадкового побачення, зваблений її красою та молодістю16. Праця і хвороба знищили її вроду: ті, хто бачили її десять-п’ятнадцять років по шлюбі, згадують про неї як про стару (нагадаймо, що вона померла у віці 38 років!) і немічну жінку17. Крім здібности до образного висловлювання, Франко успадкував по мамі ще один талант. У становленні його як поета і літератора першорядну роль зіграло зацікавлення фольклором (Михайло Возняк навіть твердив, що свою діяльність Франко «почав і закінчив фольклором»)18. Цю любов до фольклору Франко, як він сам признавався, завдячував своїй мамі [1: 74—75]. Від неї він записав, серед іншого, цілий цикл весільних пісень, «який, на жаль, у завірюсі пізніших літ десь мені затратився»19.

Натомість Франків вітчим Гринь Гаврилик був «натура наскрізь практична і реальна, без іскри поезії, а зато з значною дозою скептицизму і вільнодумства, чоловік сильної волі і енергії» [49: 241]. Батькова щедрість і гостинність допровадила до того, що перед його смертю господарство зайшло у борги і сильно підупало. А тому Гавриликові довелося брати його в залізні руки, суворо контролювати кожний гріш і кожний видаток. Як і Франків рідний батько, його вітчим вибивався понад сільський загал: він заробив трохи грошей, працюючи у Бориславі, вмів писати, багато читав і п’ять років був сільським війтом [49: 35]. Уже в дорослому віці Франко признавався, що дуже високо поважав Гаврилика, «як звичайно поважаємо того чоловіка, що відзначується прикметами, яких у нас самих мало» — а вітчим відповідав взаємністю [49: 35, 241].

Біографи Франка на підставі цих слів часом зображають їхні відносини майже як ідилічні: вітчим дбав про сироту навіть по смерті своєї дружини й постарався, щоб Іван закінчив школу. Як видно з листування Франкової родини та з інших принагідних матеріялів, ці стосунки не були аж такі безхмарні20 — хоча й поганими назвати їх не можна.

Листування відтворює інший, реальний, навіть жорстокий світ сімейних стосунків у Нагуєвичах. У цьому світі сварки і бійки не були рідкістю. Вони часто кінчалися побоями, в окремих випадках навіть допроваджували до смерти21. Ворожість між дітьми не оминула й сім’ї, в якій виростав Франко. Своїй дружині він пізніше признавався, що не було великої любові між ним і його молодшими братами: коли сім’я сідала обідати, то брати клали під лавою сокиру, щоб відстрашити й відігнати Івана від миски зі стравою. Причиною була їхня заздрість до Івана як до батькового улюбленця22.

Наявні матеріяли не подають навіть натяку на те, що у сім’ї Франків коли-небудь дійшло до фізичного насильства щодо Івана чи будь-кого з її членів. Однак Франко час до часу ставав об’єктом аґресії з боку своїх ровесників. Це пов’язано з певними особливостями соціялізації сільських дітей, із тим моментом, коли 5—6 річна дитина виходить поза батьківське обійстя на дорогу, на подвір’я сусідів, на луки, поля і ліси. Там вона неминуче потрапляє у товариство інших дітей, що у спільних іграх та забавах творять ніби власні невеликі громади. Такі дитячі громади становили основу для товариських зв’язків і групової солідарности у міру того, як діти ставали дорослими, створювали власні сім’ї та господарства. Однак не кожна дитина легко входила до товариства своїх ровесників: на перешкоді могла стати її фізична чи розумова вада, позашлюбне походження, погана слава її батьків як злодіїв чи чарівників, або притаманна їй самій горда поведінка, почуття вищости тощо. Зазвичай такій дитині судилися самотність, кпини і злостивість однолітків; траплялися випадки навіть вбивства таких «чужинців»24.

Вірогідно, Франкові бодай почасти був знайомий такий досвід. У своїх оповіданнях він згадує себе п’ятирічним хлопцем «посеред цілої юрми таких самих крикливих, веселих, як і я, сільських хлоп’ят», що бавляться то на подвір’ї його батька, то на подвір’ї сусіда [15: 96], бігають по навколишніх полях, лісах і пасовищах, лазають по деревах, як білки, у пошуках пташиних гнізд, а часом і б’ються між собою25. У цьому товаристві «чужим» був сільський хлопчина Митро, син бідної служниці, яка прижила собі дитину, а тоді «нанялася за мамку у жида», тож у дитячому гурті до хлопчака «чули якесь потаємне обридження за те, що він був байстрюк, а його мати служила у жидів; отим-то ми й його вважали немов напівжидиком» [15: 97—98], — але ніхто ніколи не мав ані сміливости, ані бажання якось його скривдити. Митро завойовував симпатії товаришів тим, що знав силу-силенну казок і співанок, і то дуже страшних, вони аж «морозили нам кров у жилах» [15: 98-99]. Франко мав багато рис, котрі робили його схожим на Митра. Плітки про Франка, поширювані згодом у Львові, що він буцімто незаконнонароджений син «старозаконника» (єврея), тяглися корінням у часи його нагуєвицького дитинства. Сільські діти дражнили Івана за його руде волосся26. Про його маму в селі говорили, що вона вміла чарувати і мала силу над злими духами27. Будь-якої з цих гадок було досить, щоби створити стіну між Франком і його ровесниками, і вірогідно, що у своєму власному селі він таки був «чужим»: у списку його друзів із часів дитинства немає нікого з Нагуєвичів, усі походили з сусідньої Ясениці Сільної. Туди його віддали до бабці шестирічною дитиною, коли прийшов час навчатися у початковій школі. Його ясеницькі товариші згадували малого Франка як веселу і спритну дитину. З того часу беруть початок дві найбільші пристрасті його життя: збирання грибів і ловіння риби. Ті, хто познайомилися з ним пізніше, уже в зеніті його слави, згадують, що в обидвох цих справах він був неперевершеним. При цьому рибу він ловив голіруч, у закочених по коліна штанах, а то й самій сорочці, нерідко шокуючи тих, що сиділи