Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

Загадку з Франковим другим ім’ям напевне ніколи не вдасться розгадати. Але в цій історії більше важить не так мотивація його батьків, як рішення самого Франка у дорослому віці вибрати собі ім’я «Мирон» як свій головний літературний псевдонім82. Вибір був глибоко символічним: не посоромившись назватися «байстрючим» ім’ям, Франко кинув виклик традиційному суспільству. Це було частиною його програми модернізації Галичини відповідно до тих поглядів, які він здобув, покинувши село — тобто коли він перестав думати як «мужик», а став «астрономом».

Розділ З

Раннє

дитинство

Іван Франко -учень третього класу Дрогобицької гімназії (з групової фотографії), 1870 р.

Із книжки:

І. П. Слупський, упор., Іван Франко. Документальні фотографії, вид. 2-ге, доповнене. Б. д., б. м. [Львів, 1971], с. 17

З-поміж усіх періодів свого життя, що їх Франко описав у спогадах чи автобіографічних творах, згадав у фольклористичних чи етнографічних дослідженнях, найчастіше він звертався до дитинства. Франко витворив власну його версію, а відтак численні франкознавці її сканонізували. У ній найперше впадає в очі певна ідеалізація сільського життя: він не випускав нагоди наголосити на вищості сільських стосунків і селянських характерів над містом і міщанами; твердив, що його дитячі роки під багатьма оглядами були щасливішими порівняно з матеріяльною скрутою та моральним зіпсуттям, серед яких виростають бідняцькі діти у містах [Мозаїка: 3381; 39: 229].

Почасти в цьому виявляється природна для кожної дорослої людини тенденція бачити у дитячих роках найщасливіші моменти свого життя. Однак у Франковому випадку незаперечним є вплив його політичних та естетичних поглядів. Уже один із найперших його дослідників Омелян Огоновський зауважив, що певні моменти з Франкових автобіографічних оповідань перегукуються з біографією Тараса Шевченка1. Франко малював своє дитинство, користаючи уже з певних готових моделей — у даному випадку, моделі «селянського поета».

Треба взяти під увагу ще й загальний контекст. Цивілізаційні зміни другої половини XIX ст. вели до руйнування традиційного суспільства і, відповідно, викликали ностальгію за зникомим світом сільської ідилії. Спробою зберегти те, що нищила модернізація, була поява цілого літературного жанру т.зв. Dorfgeschichten (сільських історій, з особливим піджанром Gettogeschichten)2. Цей жанр був особливо популярний у модерній українській літературі з її захопленням мовою, фольклором і побутом села як головними маркерами національного життя3. З Франком пов’язують початок нової течії - не ідеалізації сільського життя, а зображення гніту, страждання та інших кривд, що припадає на долю селян4. Однак, як виглядає, попри загальне критичне наставлення до ідеалізованого зображання села, Франко не вільний від цього принаймні у двох випадках: коли пише про найбідніше, спролетаризоване селянство5 та про своє дитинство.

Закидати Франкові навмисне спотворювання фактів було б несправедливо, та навіть і наївно. Як кожен літератор, він мав право на licentia poetica. До чести Франка треба сказати, що час до часу він зупиняв тих своїх біографів, що бралися без застережень на підставі його літературних творів писати історію його дитинства [39: 38,227-231]. Однак кожному, хто береться писати про його найраніші роки, треба не лише довіряти Франкові, але й старанно перевіряти його.

Один із центральних моментів Франкових розповідей про дитинство є описи багатої природи Нагуєвичів та їхніх околиць. Нагуєвичі містяться у мальовничій долині, оточеній високим хребтом — Ділом. У Франковій уяві цей Діл єднав світ земний і світ небесний. Він був «високий аж під саме небо і довгий так, що сягав від одного краю обрію до другого. Його горішні контури, легко хвилясті, вирізувалися ярко на пречистій небесній блакиті, хоч і він сам висів над усім краєвидом як здоровенний шмат тої самої блакиті, тільки густої, якоїсь важкої, темнуватої» [22: 41].

Село розташувалося обабіч невеликої річки Збір. «Хати, до шнуру збудовані біля гостинця, тонуть у грушевих та яблуневих садках, та друга половина села, за річкою, розкидана по рівнині, де кому злюбилося, виглядає, як ряд букетів, розсипаних по мураві» [22: 209]. Село оточували густі ліси. Малою дитиною Франко любив блукати в лісі. Це була «його церква». Він будив у нього «ті неясні почуття, з яких у людській душі зароджується релігія» [22: 35].

У франкознавчих студіях опис Франкового дитинства в селі витримується переважно у тонах солодкавої ідилії: мовляв, там він жив у гармонії з багатою природою, зігрітий любов’ю своєї родини та простотою селянських стосунків. Так зростали в ньому перші паростки любові до

поезії та краси. Якщо він добував і перші уявлення про жорстокість і несправедливість світу, то із зовнішніх джерел, що перебували поза життям сільської громади: з панського двору, священичої («попівської») резиденції, єврейської корчми, місцевої влади. Франко свідомо підводить до враження [22: 204], що коли б узяти та й скасувати ці чинники, Нагуєвичі можна б назвати «земним раєм».

Чого, однак, бракує в цих описах - то це визнання факту, що багато з проблем сільського життя виводилося власне з «життя у природі». Для доіндустріяльних суспільств характерна майже тотальна залежність від природних ресурсів. Ця залежність особливо сильно проявлялася у часи неврожаїв, епідемій та інших стихійних лих, які повторювалися з упертою й інтенсивною реґулярністю6.

Записи на берегах церковних книг у Нагуєвичах дають короткий перелік нещасть, що випали на долю Франкового села: епідемії холери у 1831 та 1873 pp., негода, яка знищила врожай у 1839, 1848, 1870, 1872 та 1874 pp., падіж худоби у 1869 p., дорожнеча зерна у 1854-1855 pp., знищення зерна комахами («хробаками») у 1870 р. Простий підрахунок показує, що за 44 роки (1831-1874) різноманітні природні катаклізми вражали село аж 11 раз, тобто в середньому що чотири роки!7

Цей перелік показує, що життя в традиційному суспільстві наражене на постійну небезпеку. Однією з його ознак є банальність смерти — через недоїдання, низький рівень гігієни, поширення масових хвороб і майже цілковиту відсутність медичної допомоги. Смерть була постійним супутником кожної сім’ї. її найпершою жертвою ставали діти. Щоб забезпечити відтворення у такому суспільстві, високий рівень смертности треба було компенсувати високим рівнем народжуваности. Жінка мусила, наскільки це їй дозволяло здоров’я, народжувати впродовж усього репродукційного віку: пересічно 6—8 разів, подеколи близько до біологічного максимуму (10-12 народжень). Із народжених дітей виживала приблизно половина. Від розміру сім’ї залежав достаток: що більша сім’я, то більший шанс на порівняно забезпечене існування, бо діти були дармовою робочою силою. Шлюб за таких обставин найчастіше був справою не кохання, а тверезого розрахунку. Розлучення не допускалися і становили рідкісний виняток, бо вони руйнували сімейне господарство. По смерті когось із подружжя йому чи їй зразу