Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

Вихідці з дрібної шляхти від моменту скасування панщини й аж до Першої світової війни поповнювали лави різних політичних і національних рухів в Австрійській і Російській імперіях. Певна частина їх ідентифікувалася й з українцями. У 1907 р. в Самборі було створено «Товариство руської шляхти в Галичині», яке ставило собі за мету піднесення освітнього та економічного становища загонової шляхти в краї64. Однак з українською нацією ототожнювало себе небагато шляхтичів: український національний рух здавався їм занадто «демократичним» (селянським), тоді як себе вони вважали аристократією65.

Хоч би як там було, думка, нібито «Івана Франка з крові, костей, з думками й ідеалами видала українська стихія»66, має мало спільного з реальними фактами. Франкова ідентичність, як соціяльна, так і національна («селянин» та «українець»), була продуктом не його оточення, а того свідомого вибору, який він зробив по тому, як покинув Нагуєвичі.

У метричному записі про народження Франка вказано дату 27 серпня 1856 р.67 Своєму шкільному товаришеві Карлові Бандрівському Франко признавався, що насправді народився на два дні раніше. 27 серпня його хрещено, і саме цю дату записав священик68, відтак вона перекочувала у пізніші офіційні документи й у пізніші біографії. Плутанина з датами народження не є чимось незвичайним для традиційного суспільства: аж до самого кінця його існування (приблизно до завершення Другої світової війни) більшість народжених у селі могли повідомити свій вік лише приблизно. Вони не знали точного дня, коли народилися, а нерідко навіть і року. Так було і з Франковим батьком: особисті документи Якова Франка подають їх аж три - 1798, 1802 і 181069. Причину слід шукати в одному з підставових елементів архаїчного світогляду — домінуванні концепції циклічного часу над лінійним. Мірилом такого часу були не годинник і не стінні календарі, а природні орієнтири (сонце, зірки, зміна пір року, спів півня) або ж чергування церковних свят і постів. Церковний календар був важливим для маркування часу приходу людини на світ: у селі відзначали не день народження, а іменини — день святого-хоронителя. От і в документах Франка як день його народження записано день хрещення. Але це не єдина пов’язана з цим проблема для Франкових біографів.

Наприкінці 1870-х - на початку 1880-х років Франко написав серію автобіографічних оповідань, де вивів себе в образі малого сільського хлопчика Мирона [15: 65-71; 22: 35-52]. Як видно з цих оповідань, саме так — Мироном, а не Іваном — його називали вдома. Звичай давати дитині два імені не був рідкістю, у східнохристиянській традиції він існував від самого прийняття християнства. Імена двох різних святих мали забезпечити дитині ніби подвійний захист70. Проте, хоча дуже близько до часу Франкового хрещення, на 17 серпня старого (30 серпня нового) стилю, припадає день великомученика Мирона, Франко, як свідчить запис у метричній книзі Нагуєвичів, був хрещений як Іван, другого імені йому не давали71. Проблема полягає ще й у тому, що для місцевої традиції ім’я Мирон було природне, але незвичне. У метричній книзі Нагуєвичів перед 1864 р. (тобто до того часу, до якого збереглися записи) є згадка лише про одну дитину, хрещену як Мирон: так у 1844 р. назвали незаконнонародженого сина Єви Мискин. І хоча вибір імені міг ставати предметом домовлености між батьками і священиком (який, діставши хабара, міг дати незаконнонародженій дитині «нормальне» ім’я, або ж навпаки: назвати рідковживаним ім’ям закононароджену дитину, якщо посварився з батьками або не одержав від них очікуваної плати72), цей окремий приклад ілюструє загальне правило: ім’я «маркувало» народжену дитину, вказувало на її статус. Іменами головних християнських святих називали законнонароджених дітей, а незаконнонароджені одержували імена святих менш знаних. Великомученик Мирон до числа відомих святих не належав, і його «припасали» для незаконнонароджених73.

Чому таке ім’я могло дістатися Франкові? В цьому не було б нічого дивного, якби то була позашлюбна дитина74. Зрештою, до- і позашлюбні зв’язки у Галичині на момент Франкового народження не були рідкістю. Церква їх забороняла, громада суворо засуджувала, але людська природа брала своє75. Підрахунки, зроблені на основі метричних книг від другої половини 1840 до початку 1870-х pp., показують, що у Нагуєвичах не-законнонародженою була кожна 10—15 дитина. Істотно вищим був цей показник у великих містах: у греко-католицьких парафіях Львова він коливався від 15 до 45% від усіх дітей, народжених за цей період76 (див. таблицю 7). На думку про «незаконнонародженість» дитини може навести й велика вікова різниця подружжя - а в батьків Івана Франка вона вимірювалася цілим поколінням: Яків Франко був на рік старшим від свого покійного тестя! Практика видавати молодих дівчат за набагато старших чоловіків могла мати різні мотиви, але одним із них була дошлюбна «зіпсованість» дівчини. А коли Іван Франко вже був відомим письменником і суспільним діячем, Львовом кружляли плітки, нібито він є незаконнонародженим сином єврея («старозаконника»). На доказ наводили його юдофільство та яскраво руде волосся77.

Попри те, що гадка про незаконнонародженість назбирує декілька арґументів, її варто відкинути з декількох причин. Першою є біологічна: Франко родився аж через рік після шлюбу, укладеного 1855 p., а після нього народилися ще двоє його братів із таким самим, як і в нього, гарячо-рудим волоссям. По-друге, Франкові спогади засвідчують, що батько ставився до нього з великою любов’ю та ніжністю — навряд чи було б можливим, якби Іван був незаконнонародженим. Та навіть якби бракувало арґументів «проти», це припущення треба відкинути з огляду на презумпцію невинности — бо їй бракує прямих і переконливих доказів «за».

Правдоподібнішим є родинний переказ: Івана Франка назвали Ми-роном, щоб уберегти його від смерти в ранньому віці78. Перша дружина Якова та його дочка — єдина дитина від першого шлюбу — померли. І коли у досить пізньому віці в нього народився первісток-син, він дуже боявся його втратити. Тому сім’я вдалася до поширеного у східних християн трюку — спроби «ошукати смерть»79: сина називали вдома інакше, ніж записано у церковній метриці, вірячи, що смерть, коли прийде забирати дитя, не зможе його знайти.

Доказом на користь того, що у сім’ї Франкових батьків така традиція була, може бути те, що Франкового молодшого брата Захара вдома звали Михайлом [49: 35]. Про самого Івана Франка таких документальних свідчень досі не знайдено. Натомість маємо спогади, що у сім’ї та у селі його кликали зменшливо-пестливим «Іванцьом, Іванчиком» [48: 96] або ж «Ясьом»80. Ці свідчення не заперечують повністю версії «Мирона», бо стосуються Франка пізнішого віку,