Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

Однак шляхта плекала ідею власної відмінности від простого селянства, виводячи своє походження від Яфета, а селянське - від Хама. Колись цю відмінність відбивав насамперед правовий статус: шляхтичі не відробляли поміщикові панщини та інших повинностей. Після скасування у 1848 р. панщини шляхта утримувала свою іншість у звичках, одязі, манерах триматися вдома і на людях, навіть у мові, вживаючи польських чи запозичених через польську мову чужоземних слів54. В Ясениці Сільній оповідали історію вдови-шляхтянки, жебрачки Бачинської: «Ходит, бувало, по жебрах. У лахах, веретищов прикрита. А шльихоцкої фудулії не помітуєсьі. Ввіде бувало до хати, то не так як друга баба, щоби стала та “пацьир” говорила, - а вона собі на лаву. І най-но би котра господиня не сказала їй: “А що там, пані Бачинська?” — ну, ну, то так тоту господиню спуцує, що й світа божого не ввидит. “А ти, сяка-така, не знаєш, хто я? Хоть я тобі у лахмані, а я собі мосці пані!” І не давай їй, бувало, так як другій бабі, кусник хліба або що - в очи верже. Але зараз мисочку якої теплої страви перед ню, або муки, або зерна якого в торбу - то аж тогди поговорит, поговорит, та й піде» [26: 183 ].

Відмінність сільської шляхти від селян виявлялася, зокрема, у зверхності, часом - ворожості до простого селянства. У 1863 р. ходачкову шляхту в Ясениці охопив неспокій, викликаний звістками про нове польське повстання у Російській імперії. «Постійте-но, — [говорив один із ясеницьких шляхтичів], — швидко то воно не так буде, — вернуться давні часи, будемо ми знов хлопами орати, а жінками волочити». Тоді ж селом ходив вірш, у якому шляхта погрожувала селянам помститися за «мазурську різню» 1846 р. «Швидко, - говорилося у послідній строфці того вірша, - будемо ми вас вішати за горла на гаки, а за вашу душу засвітимо каганець» [26: 182].

Дивно, чому Людвіка Кульчицька вирішила видати свою 20-річну дочку Марію за Якова Франка, 53-річного селянина-вдівця. Через різницю й у віці, й у соціяльному статусі цей шлюб виглядає явним «мезальянсом». Щодо шлюбної поведінки сільської шляхти існують два різко відмінні між собою погляди. Іван Франко на підставі особистих спогадів та зібраних етнографічних матеріялів стверджував, «що розділу між шляхтою а хлопами в ділах життя нема: хлопи женяться з шляхтянками, шляхтичі (рідше) з хлоп’янками» [26: 181]. Супротивний погляд обстоюють сучасні дослідники дрібної шляхти: шляхетська традиція, стверджують вони, суворо забороняла шлюби з селянами й селянками. Такі шлюби вважалися великим горем і соромом для шляхтича чи шляхтянки55.

Правда лежить десь посередині. Загалом шляхтичі намагалися укладати шлюби між собою, а позаяк неухильне дотримання такого правила неминуче вимагало би шлюбів між близькими родичами, то воно припускало винятки — втім, суворо реґламентовані. Цю схему добре ілюструють записи у метричній книзі Ясениці Сільної з 1785 по 1855 р. - тобто до того року, коли відбувся шлюб між Яковом Франком і Марією Кульчицькою. Повні відомості про статус нареченого та нареченої подано у 216 записах за ці роки. У 183 випадках то були шлюби між селянами, у 19 — між шляхтичами і шляхтянками, і лише у трьох випадках (у 1830,1831 і 1845 pp.) зафіксовано шлюби між вихідцями зі шляхетських і нешляхетських сімей (решта записів припадали на шлюби між священицькими, солдатськими, міщанськими та жебрацькими сім’ями). Із трьох шляхетсько-селянських шлюбів один випадок припадав на шлюб між шляхтичем і дочкою сільського війта, про статус сімей двох інших селянок немає даних. Можна припустити, що таких випадків було більше, бо інколи в записах не вказано соціяльного статусу принаймні однієї сторони. Так, зокрема, виглядає й запис про одруження Якова Франка та Марії Кульчицької: соціяльний статус нареченої названо -«шляхтянка», а про Якова Франка не написано нічого56.

Ходачкова шляхта могла одружуватися поза своєю групою - але з сім’ями, яких уважала рівними собі за статусом. Рівність не вимірювалася багатством чи привілеями: до близького собі статусу шляхта зараховувала людей, які завдяки своїм умінням вивищувалися над загалом. Яків Франко був багатим ковалем, знаним і поважаним в усій окрузі, отже, «дорівнював» шляхті57. Очевидно, для Людвіки Кульчицької цих підстав було досить, щоб вибрати його на свого зятя.

Дослідники руської шляхти відзначають у її колективному портреті такі риси, як стійкий індивідуалізм, упертість, самостійність, опірність зовнішнім впливам58. У Франковій вдачі їх помітно. Ті, що його знали, згадували притаманні йому духовний аристократизм, впевненість, відвагу, відчуття свого «я»; він ніби казав іншим: «Набік, бо я йду». Це, на їхню думку, риси людини, яка не знала панщини59. Ці риси Франко успадкував від матері - сам він в одному з присвячених їй віршів писав, що вона наділила його гордою душею [2: 167].

Багато десятиліть по тому, як Франко покинув свої краї й добув славу, місцева шляхта вважала його «своїм», шляхтичем, відчувала групову гордість за його успіхи й відмовлялася визнавати його за «селянського поета»: «То йому чорт у ту руду голову такого всього напхав. Е, якби-то стара [Людвіка. - Я.Г.] встала та послухала!»60.

Існує ще один, незаперечний доказ його неселянського походження. По смерті батька (1865) і матері (1874) круглий сирота Іван Франко як здібний учень отримав доволі високу стипендію з фонду Ґловінського61 — її надавали дітям здрібнілої шляхти, і вона ніколи не дісталася би Франкові, якби він був селянином.

Дослідники Франка сперечаються про національну ідентичність родини його матері. Одні проголошують цю родину польською, інші кажуть про її український («руський») характер62. Детальніший розгляд родинної історії Кульчицьких стримує від однозначних висновків. Єдине, що можна сказати впевнено: ідентичність вихідців із цієї родини була ситуативною, тобто залежала від обставин. Ті з Кульчицьких, які залишилися в селі, засимілювались у місцеве руське середовище. Вони говорили руською мовою, співали руських пісень (про це виразно говорить Франко у спогадах про матір), читали русько-українські видання, ставали (як брат його бабуні Іван Гвоздецький) греко-католицькими священиками тощо. Дехто ідентифікував себе зі «старою» Річчю Посполитою аж такою мірою, що приєднувався до польських повстанців — як-от Франків дядько Іван Кульчицький, який загинув 21-річним юнаком у польському повстанні 1863 р.63 Інші ж переймали елементи польської культури, але без будь-яких політичних наслідків. Далека родичка Франкової матері тітка («цьоця») Кошицька, у якої він жив під час свого навчання у