Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Трансформація поля гри в часи Франкової молодости поставила Галичину у центр східно- і центральноєвропейської політики. Іронією галицької ситуації було те, що більшість західноєвропейських ідей прийшло сюди зі сходу, з Російської імперії, через посередництво варшавської та київської інтеліґенції. Східний імпорт західних ідей відображав той факт, що австрійська Галичина до моменту дозрівання Франка була частиною німецькомовного простору, а в рамках цього простору залишалася другорядною периферією щодо головних центрів панівної німецькомовної культури, Берліна та Відня - а це робило тут масштабні культурні іновації малоймовірними. Впровадження автономії краю та наступна полонізація різко змінили ситуацію. Вони перетворили Галичину з глухої німецькомовної провінції на центр польської культури. Львів за своїм статусом культурної метрополії поступався перед Санкт-Петербурґом, Будапештом, Віднем і Варшавою, але був рівний Москві та Києву, а за деякими показниками на початку 1880-х років навіть перевищував їх, залишаючи позаду інші великі адміністративні центри. На східно- і центральноєвропейському полі в останній третині XIX ст. Галичина та Львів стали однією з центральних ділянок, де вирішувалася доля великої гри.
Об’єктивно Франко та його товариші сильно скористали з цієї зміни. Вона зробила їхні голоси набагато чутнішими поза межами провінції, в якій вони народилися. Суб’єктивно ж вони мусили визначитися щодо панівної польської культури. Польська асиміляція відкривала можливість швидкого особистого доступу до модерної культури, але шляхом відмови від групової ідентичности. Для Франкового покоління така розв’язка мало підходила. Тут доречно вжити квазирелігійної метафори: особисте спасіння неможливе без намагання спасти всіх інших. Молодим інтелігентам потрібна була така формула, яка відкривала б доступ до модернізації і їм самим, і самому суспільству, речником якого вони прагнули стати.
Ця формула прийшла зі Сходу, разом з українським народництвом, який після хвилі антиукраїнських репресій 1860-1870-х років у Російській імперії переніс центр своєї діяльности в Габсбурзьку монархію. Ідеологія українського народництва пропонувала інтелігенції й індивідуальне, й колективне спасіння через ідею «служіння народові» - що водночас був і національною, і соціяльною категорією.
Українське народництво значною мірою сформувалося в результаті радикальної інтелектуальної модернізації російського суспільства у 1860-х роках. Однак перенесене на галицький ґрунт, воно не знайшло тут свого російського відповідника. Серед освічених галицьких русинів домінував русофільський рух, що був представлений старшим поколінням і пропонував антизахідну консервативну утопію. Поширення західної радикальної культури, з одного боку, сильно здистанціювало русофілів й українофілів, з іншого боку - розширив ідеологічний репертуар українського національного руху й тим самим посилив його шанси на перемогу.
Біографія молодого Франка, його шлях до успіху і слави не можна розглядати поза контекстом цих змін. Більшість із них сталися без його участи і поза його волею. Однак він зміг скористатися з нових нагод із максимальною віддачею. Франко зумів нагромадити великий культурний капітал як найпродуктивніший і найцікавіший із тогочасних літераторів. Інакше стояла справа з соціяльним капіталом: обмежений простір русько-українського публічного простору (що виявилося насамперед у порівняно невеликій кількості читачів) і суспільний остракізм, якого Франко зазнав замолоду, дуже завадили ширенню його впливів на сучасників. Найбільша ж перешкода полягала в існуванні у суспільстві великих сеґментів, байдужих до модернізаційних дискурсів націоналізму і соціялізму. Виникала загроза, що, як і в російському випадку, між вестернізованою радикальною елітою та традиційним і патріярхальним суспільством проляже прірва.
Подолання цих структурних обмежень не було справою самого Франка чи одного покоління. Традиційна слабкість інституційної бази східноєвропейських інтелектуалів була загальною тенденцією. Франкові вдалося скомпенсувати бідність соціяльного капіталу нагромадженням символічного капіталу «національного поета-генія-пророка». В умовах посттрадиційного - а направду ще дуже традиційного - суспільства кожний політичний проект вимагав персоніфікації. Франко став символом динамічної модерної культури. Такого статусу він добився за молодих літ, і це можна вважати його найбільшим досягненням.
Особистий успіх Франка символізував перелом у загальному балансі сил між українофільським і русофільським рухами в середині 1880-х років. Зрозуміло, що масштаби цього успіху не варто перебільшувати: українське націотворення далі залишалося проектом, впливи якого не виходили поза межі кількох тисяч, якщо не сотень інтелігентів. Воно мало поважні проблеми з утвердженням не лише серед мультиетнічного середовища, але й навіть серед селянства, від імені якого виступали українські радикали. Але з появою Франка і репрезентованої ним радикальної культури український рух переступив певну критичну точку. Відтепер він міг відповідати на виклики модерности. Шанси українського націотворення зростали мірою того, як ancien regime втрачав свою ідеологічну леґітимність, і стрімко збільшилися, коли внаслідок Першої світової війни він взагалі зазнав краху.
Оскільки ця книжка написана у ключі мікроісторії, вона з неминучістю мусила переписати панівні схеми. Однак вона не може пропонувати новий метанаратив. Єдиний правомірний універсальний висновок із дослідження Франкового життя, та ще й до того тільки його половини, може полягати лише у заклику максимально диверсифікувати і проблематизувати дотеперішні дослідження націоналізму, намагаючися вивести їх із-під утверджених парадигм. Але що воно може запропонувати для самого франкознавства? Тут пропозицією може стати заклик до зміщення акцентів у досліджуванні творчости Франка. І навіть до зміни самого поняття, що собою представляє його творчість, і які критерії застосовувати для її оцінки. Франко ніколи не зараховував себе до вершинних творців і творчих геніїв. Він приписував себе до групи письменників-робітників і ремісників, «більш чи менш працьовитих, впливових, популярних, заслужених, що, одначе, не доростають до тих майстрів». Різниця між цими двома групами полягала саме в тому, що життєпис геніяльних письменників «цікавіший від їхній творів», а їхні твори - «це тільки матеріяли до їхньої характеристики, складові частинки їхнього життєпису». «Це генії, обранці долі, великі й оригінальні в доброму і злому, у щасті і в стражданні. Це корифеї літератури, творці нових напрямків. їх можна назвати представниками того часу, коли вони жили, а їхній життєпис у кожному разі дасть змогу більш-менш глибоко увійти в таємниці духу їхньої доби, бо саме в них цей дух міститься, в них він немов відтворюється і знаходить своє найвиразніше втілення. Мені здається, що тільки такі письменники заслуговують на докладні та з усім першоджерельним апаратом опрацьовані біографії, бо ж їхнє життя само собою є такий архітвір, як їхні твори, і навіть невдало розказане збагачує скарбницю людського духу» [31: 28].
Ця книжка показує і доказує, що Франко не мав рації у такій самооцінці. Він таки належав до геніяльних творців. Емпіричним доказом цього є його власна біографія, цікавіша за його твори. І можна цілковито погодитися з одним із найтверезіших критиків Франка, Михайлом Рудницьким, який писав, що «єдиний твір, більший понад усі інші, цікавіший, ніж багато першорядних мистецьких творів нашої літератури,
