Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Украинизм єсть последствие нового направлення в духовной жизни Ев-ропьі, которое, от второй половиньї восемнадцатого столетия повольно возростая, от Запада распространялось к Востоку, и доставшись в Россию, сделало переворот в воззрениях образованньїх сословий русского народа.
На поле науки произвело оно змпиризм, на поле изящной словесности романтизм, на поле искуств реализм, в политическом и общественном отно-шении породило оно идею личной свободьі и равенства всех людей29.
Подібну думку висловлював Франків ровесник о. Филимон Тарнав-ський:
Москвофільська ідея мала на першому плані русифікацію народних мас, а не соціяльне питання. В українців ішли в парі справи національні, економічні й соціяльні. Українська ідея була ідеальніша, пускала глибше коріння
в народні маси і діставала робітників з посвяти, промовляючи при тому до ідеальніших характерів30.
Цитовані вище свідчення походять від людей, які були чужими чи навіть ворожими до Франка і його радикального руху: Кістяковський належав до поміркованого крила Громади і його дратував Драгоманов «як генерал от революции», натомість Франко дратував Свистуна проповіддю нігілізму, а Тарнавського - проповіддю атеїзму. Якщо додати до цих свідчень розлогу цитату з Франка про те, як у часи його молодости соціялістичні ідеали розпалювали його товаришів «до фанатизму» і як їм марився «великий соціялістичний переворот» (див. розділ «Як Франко став генієм»), то можна скласти собі уявлення, що пропонована у «Захарі Беркуті» формула ідеологічної батьківщини відповідала уявленню значної частини інтелігенції, незалежно від того, до якої національної орієнтації (Свистун був русофілом), частини земель (Кістяковський жив у Російській імперії) чи ідеологічної групи (Тарнавський був народовцем) вона належала.
Залишалася, втім, одна велика проблема з реалізацією цієї формули. Нею була живучість традиційного суспільства. Є правдою, що Европа в останні десятиліття XIX ст. - перші десятиліття XX ст. швидко модернізувалася. Однак ступінь цієї модернізації напередодні 1914 р. не варто перебільшувати. Як нагадує нам Арно Маєр, із шести суперпотуг, які зійшлися між собою у Першій світовій війні - Австро-Угорщини, Британії, Італії, Німеччини, Росії та Франції - лише Франція не була монархією (до того ж стала республікою порівняно недавно, у 1875 p.); у жодній із них (включно з Францією та Британією) промислова буржуазія та середній клас не мали політичної влади; за винятком Британії, всюди у господарстві домінував аграрний сектор, а великі промислові центри оточував океан сільських господарств і традиційних мануфактур; нові класи старалися наслідувати у своїй поведінці аристократію; класичні зразки домінували у культурному виробництві, і прихильники цієї культури втішалися легшим доступом до кар’єр та офіційних призів. Потрібно було двох світових воєн, щоб повністю викорінити ancien regime в Европі31.
Уявлена спільнота молодого Франка була «нацією поступовців». Якщо її визначати через його читачів, то не можна позбутися враження того, що на середину 1880-х років вона була дуже малочисельною, економічно слабкою та політично дуже змарґіналізованою. Ситуація могла докорінно змінитися, якби вдалося догукатися до сердець і голів наймасовішої групи — селянства. Франко поставив селян у центр своєї батьківщини. Однак селяни, рівно руські та польські, міцно були оповиті структурами традиційного суспільства. Мова «поступу» була їм чужа, навіть ворожа. Між селянами й інтелігенцією пролягала суспільна прірва, подолати яку можна було лише через ширення освіти і поступову зміну ментальних структур.
За таких умов консервативна утопія русофілів і далі зберігала сильні впливи. Успіх русофілів у розбудові своєї інституційної мережі у галицьких містах і селах був фактом, котрий не можна пояснити лише впливом «російських рублів». Ефективність їхньої ідеології та практики полягала в умілому поєднанні традиції та модерности. Русофіли були «модернізаторами», але в консервативному сенсі — вони були прихильники запізнілої версії йосифинізму, що ставила собі за мету впровадження традицій Просвітництва і раціоналізму у публічні дискурси та публічні практики. В кожному разі, вони мали рацію існування доти, доки існував ancien regime.
Історична кон’юнктура докорінно змінилася з падінням монархій. В австрійській частині ніколи не дійшло до реалізації русофільської утопії. Свій шанс консервативне крило у русько-українському таборі дістало у підросійській Україні. Тут воно було представлено т.зв. «малоросами», котрі, як і «русофіли», походили переважно з малозаможної знаті (якщо вважати греко-католицьке духовенство у Галичині квазизнаттю), суміщали свій локальний патріотизм (Landpatriotismus) із лояльністю до правлячої династії та відрізнялися своєю консервативною поставою. Весною 1918 р. за підтримки німецького окупаційного режиму вони скинули уряд Української Народної Республіки, встановили Українську державу під проводом гетьмана Павла Скоропадського і правили українськими губерніями колишньої Російської імперії аж до відступу німецьких військ. Однак за час війни і двох російських революцій українське селянство сильно зрадикалізувалося. А тому стосунки між консервативним «малороським» режимом і селянами були вкрай проблематичними, аж до тої міри, що Українська держава стала тереном масових антиурядових селянських повстань32.
Період 1914-1923 pp. став пробним каменем для конкуретних ідеологічних батьківщин. Війна і революція сильно зактивізували перехід «селян у націю». Якщо творення модерних націй було результатом модернізаційних процесів, то саме ця війна завдяки масовій мобілізації селян стала най-масовішим вторгненням модерного світу у традиційне життя села. Війна також «націоналізувала» селянство, наражаючи його на масивну національну пропаганду ворожих сторін, змушуючи його долати великі відстані у складі бойових армій чи у натовпі воєнних біженців і тим самим розширюючи його географічні уявлення (до перших масових контактів між «руськими» селянами обидвох імперій дійшло під час російської окупації Галичини та австрійської окупації українських губерній) тощо33. Селяни поступово здобували розуміння, що належать до більшої батьківщини. Однак це не допомогло зменшити їхню відчуженість від освічених класів — наскільки різними були образи ідеологічних батьківщин, що їх плекали різні верстви34.
Це не означає, однак, що міра взаємної відчужености була однакова в усіх випадках. Деякі революційні режими добилися успіху бодай у короткотривалій мобілізації селян. Під цим оглядом цікавим прикладом була перемога соціялістичних партій українських губерній під час виборів у Всеросійські Установчі Збори наприкінці 1917 р. Вони заручилися підтримкою селянства завдяки поєднанню — значною мірою демагогічному — соціяльних і національних гасел35. Чутливість селянства до такого поєднання озвалася під час антинімецьких та антибільшовицьких повстань 1918-1920 pp. Український селянський рух в революції у колишній Російській імперії становив особливе явище. Як стверджує його дослідник,
Може, за винятком тогочасної Мексиканської революції, тут [в Україні. —
Я.Г.] розвинувся перший селянський національно- і соціяльно-визвольний рух у столітті, яке потім бачило так багато таких рухів. Очевидно, саме тому, що це був перший такий рух, і через його українські особливості, його риси часом не є цілком виразними, але їх можна безпомилкового впізнати36.
У кінцевому рахунку ефективність військово-політичного
