Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

контролю над Україною залежала від того, наскільки кожна з протиборчих сторін могла собі дати раду з місцевим пробудженим війною та революцією селянством. Більшовики, головні переможці, змушені були піти на далекосяжний компроміс з українськими селянами. На Леніна особливо сильне враження справила масова підтримка, яку селянство в українських губерніях дало українським соціялістичним партіям у 1917 р. «При таких обставинах, — писав він, — нехтувати важливістю національного питання в Україні <...> є великою і небезпечною помилкою. Поділ між російськими й українськими соціалістами вже у 1917 р. не міг бути випадковим»37.

Впровадження нової економічної політики («економічного Бресту») більшовики доповнили створенням СРСР («національним Брестом»), у якому автономна Українська РСР стала найбільшою не-російською республікою. Якщо прийняти до уваги, що перетворення Російської імперії на федерацію було головною програмною вимогою українського національного руху перед 1917 p., а більшість російських партій, включно з більшовиками, стояли за збереження унітарної держави, то приходимо до парадоксального висновку: створення СРСР було — принаймні почасти — реалізацією українських вимог.

На наше сприйняття СРСР й Української РСР першого пореволюційного десятиліття фатально впливає пізніша перспектива 1930— 1980-х років, коли цей компроміс був зламаний ціною насадження радянського централізованого режиму. Однак у 1920-х роках Михайло Грушевський дивився на феномен Української РСР інакше. У1925 р. він узявся доповнювати свою національну схему історії подіями XIX століття. Він мав намір показати «столітній процес, що привів радянське громадянство, наш робітничо-селянський народ на нинішні позиції». У загальних рисах Грушевський уявляв собі цей процес як сплетіння народної української традиції з новим визвольним рухом, що бере початок із французької революції. Особливо він відзначав заслуги діячів українських діячів 1870— 1880-х років у поєднанні цих двох первнів. Серед цих діячів Грушевський ставив на перше місце Драгоманова38. Франка у цій схемі ще не було. Однак за рік, під час відзначення 70-річного ювілею народження Франка і 10-ї річниці його смерти, Грушевський написав велику евлогію «Апостолові праці». У ній він прямо і без двозначностей проголосив зв’язок між Українською РСР та Франковою візією «Соборної нероздільної України від Сяну до Кубані, самостійної держави робучого українського люду, озброєного твердим залізом європейської культури»39.

Виводити зв’язок між поглядами молодого Франка і тим, що сталося зо два роки по його смерті в обидвох сусідніх імперіях, — надто ризикована затія. Якщо ми свідомо йдемо на цей ризик, то не ради того, щоб довести існування широкої історичної магістралі між одним і другим. А ради того, щоб показати, Франкова формула батьківщини, хоч би якою наївною вона нам тепер видавалася, за час життя його покоління мала великий мобілізаційний потенціял. Вона не конечно мусила перемогти конкурентні концепції — але шанси на її перемогу були вищими за середньостатистичні.

Post Scriptum

Ці шанси чималою мірою залежали від того, наскільки Франкові твори і Франкова діяльність могли знайти успіх і підтримку серед читачів. Ми звикли, що література відображає реальність. Нам дивною, навіть дикою може видатися теза, що література сама може цю реальність творити. Але якщо прийняти цю тезу, то фокус з успішністю Франкового пророцтва стає зрозумілішим: він сам, як гіпнотизер, навіяв свою перемогу.

Замість того, щоб гадати, що могло би статися, подивімося, що ж власне сталося. Зробімо це на прикладі колективної біографії тих людей, які сформувалися під впливом молодого Франка. Обмежимося тут прикладом гімназійного кружка, членом якого був Осип Маковей. У 1912 р. він надрукував свої спогади, написані на підставі щоденника. Із 34 юнаків, які у червні 1887 р. разом із Маковеєм здали матуру, на той час залишилося в живих 28. Дехто з них встиг прославитися. Юліян Бачинський став марксистом й автором книжки «Україна ірредента» (1895), в якій уперше проголошено постулат політичної самостійности України. Він та його колеґа Вячеслав Будзиновський сильно спричинилися до творення перших українських партій - Русько-Української Радикальної (1890), Української національно-демократичної (1899) та Української соціяльно-демократичної партій. Кирило Студинський зробив кар’єру науковця, і у міжвоєнні роки він очолить Наукове Товариство імені Шевченка. Він і молодший від нього Василь Щурат стануть першими дослідниками Франкової творчости. Щурат здобув славу одного з найкращих знавців літератури і час до часу сам «грішив» писанням літературних творів. Дириґент хору гімназистів- «підпільників» Осип Нижанківський став відомим українським композитором. Його розстріляли без суду і слідства польські солдати під час українсько-польської війни 1918-1919 р. - так само як без суду і слідства загинув від рук енкаведистів у перші місяці радянсько-німецької війни 1941-1945 р. Кирило Студинський. Сам автор спогадів Осип Маковей перепробував працю у редакціях декількох русько-українських періодичних видань у Галичині і в Буковині, і якийсь час редаґував разом із Франком найпрестижніший «Літературно-науковий вістник». Його літературні твори видаватимуть і перевидаватимуть за всіх режимів упродовж всього XX століття.

Жоден із колишніх членів українського гімназійного гуртка не став зіркою першої величини. Однак вони утримували ключові посади в українських політичних, наукових і мистецьких інституціях протягом перших двох-трьох десятиліть XX ст. Власне, сила українського руху у Галичині полягала у наявності великого числа другорядних, але здисциплінованих діячів. Члени гуртка з ностальгією згадуватимуть свій Sturm und Drangspe-riod — хоча не всі з приємністю згадуватимуть самого Франка. Зокрема, нема жодної згадки про Франка в опублікованих спогадах Маковея. На момент публікації спогадів Франко був тяжко хворим. Хвороба позначилася на його характері. Серед його колишнього оточення рідко була людина, з якою він хоча б раз не посварився або не порвав стосунки. Маковей, Будзиновський, Щурат не стали винятками. Однак факт залишається фактом: своєю діяльністю Франко витворив суспільний і культурний простір, у якому вони могли зробити свої кар’єри, маючи перед собою приклад Франка як модель для наслідування. Як Франків герой Опанас Моримуха, реальні львівські гімназисти знайшли «батьківщину у своєму серці».

Хто ще мав замешкувати цю батьківщину окрім свідомої інтелігенції, залишалося, однак, предметом дискусій. Десь у тому самому часі, коли Маковей надрукував свої спогади, розпочалося підготування до ювілею сорокаліття літературної діяльности Франка, що припадав на 1913 р. У Дрогобичі з цією метою утворили комітет із представників усіх українських партій. Його члени не могли дійти згоди щодо того, як улаштувати ювілейний маніфестаційний похід. Соціял-демократи наполягали на тому, що Франко соціяльний, а не національний письменник. А тому на чолі маніфестації мають іти бориславські робітники. Опоненти казали, що це заперечило б національний характер свята, адже більшість тогочасних бориславських робітників — поляки. Тому мало би сенс, щоб у перших рядах ішли українська інтелігенція, українське селянство та українські робітники. Конфлікт узявся полагоджувати професор дрогобицької гімназії Володимир Бирчак. Він визнав рацію соціял-демократам. За бориславськими робітниками, розвивав він думку соціял-демократів, мали