Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Ця відповідь перекреслювала позицію його молодости, коли він ставив соціяльне якщо не вище, то принаймні на одному рівні з національним. Однак багато з Франкового літературного доробку молодих років далі активно функціонувало наприкінці його життя. І то не тільки в Австро-Угорській імперії. 1912 р. у Києві вийшла книжка місцевого цензора С. Щеґолєва про український сепаратизм у Російській імперії. Вона з’явилася після скасування леґальних обмежень на україномовні публікації внаслідок російської революції 1905-1907 pp., але у роки пореволюційної реакції українство, як і раніше, трактували як одну із загроз цілісності імперії. Ще-ґолєв називав Франка лідером українських ірредентистів-русофобів, «тенденційні» твори якого, поширюючись у читальнях, розхитують фундамент Російської імперії. Серед цих творів він називав написаний замолоду гімн «Не пора»41. Список інших Франкових творів, які на той час поширювалися у Російській імперії, можна скласти на підставі покажчиків популярних видань: це оповідання «На дні», «Лесишина челядь», «Малий Мирон», збірки «Батьківщина та інші оповідання», передруки окремих віршів «З вершин і низин» та ін.42 — тобто всього того, що він написав у молодому віці.
У кожному випадку, навіть якби Франко вмер замолоду, він встиг би дати українському національному рухові добірку яскравих літературних образів, із яких проступали контури нової батьківщини, його біографія надавалася б на добрий матеріял для культу національного поета, що мав уособлювати цю батьківщину, а виховане ним покоління подбало би про поширення його творів і популяризацію його культу. Інакше кажучи, Франко таки став пророком. Пророком у своїй вітчизні.
Висновки
Зиґмунт Айдукевіч, «Руський лірник»
Репродуковано за виданням:
Irene Kohl, Emil Brix, Galiziern in Bildern. Die Originalilustrationen fur das «Kronprinzwerk» aus den Bestanden der Fideikommilbibliotek, Wien, 1997, c. 44
Підсумуймо. В останній третині XIX ст. в австрійській Галичині сталася подія, якій судилося переписати майбутню геополітичну карту Східної Европи. Ніде стара «руська» релігійно-про-тонаціональна ідентичність не була так радикально зде-конструйована модерною національною (у даному випадку - русько-українською) ідентичністю, як тут. Зазвичай заслугу цієї деконструкції приписують українському національному рухові, який у Галичині, на відміну від Російської імперії, набрав сильного антиросійського спрямування. Ця книжка намагається змістити акценти і довести іншу тезу: що трансформація ідентичностей і відповідно українського національного руху стала результатом появи тут радикальної політичної культури, побудованої на запозичених модерних західноєвропейських зразках.
Ця теза арґументується на прикладі біографії молодого Франка. Його життєпис показує дві паралельні, але взаємопов’язані історії: з одного боку, про те, як еволюціонує сам Франко, заки стає головним творцем і центральним символом модерної культури, і, з другого, як поява такого суспільного актора, як Франко, змінює реальний і уявлюваний простір навколо нього.
Сама термінологія (актор, простір) нав’язує до запропонованої на самому початку книжки метафори гри. Центральним для зрозуміння логіки цієї гри є питання ставок/призів. Інакше кажучи: задля чого Франко і його товариші готові були вкладати стільки зусиль у творення нової культури? Приклад його біографії спростовує часто повторювану думку, нібито лідери національних рухів робили це з розрахунку на власну негайну чи віддаленішу вигоду. Свідомий ідеологічний вибір, зроблений у молоді роки, приніс Франкові численні неприємності у вигляді арештів,
тюрем і конфіскацій видань із боку влади, остракізм із боку суспільства й елементарну матеріальну незабезпеченість. Можна впевнено сказати, що, маючи таку обдарованість і працьовитість, Франко зробив би добру кар’єру і домігся забезпеченого життя, якби тримався якнайдалі від публічної діяльности.
Не спрацьовує у випадку Франка й інша теза: мовляв, інтелігенція «селянських народів» прагнула творити свою власну націю, бо не могла конкурувати з освіченими класами панівної національности. Франко впев-ненно почувався у трьох культурних просторах - русько-українському, польському та німецькому, ставши прикладом достатньо успішного тримовного письменника.
Уявлення про «приз гри» можна скласти на підставі того, як часто Франко і його товариші висловлювали досвід своїх молодечих літ у квазирелігійних термінах: називали себе «християнами», з трепетом читали Шевченка, Маркса, Чернишевського і як реліквії переховували заборонені видання, ставилися до позитивізму як до модерної релігії тощо. Така квазирелігійність властива була і їхнім попередникам — молодим людям, які у 1830—1860-х роках активно залучалися в українофільський чи русофільський рух. Франкова спільнота відрізнялася від них тим, що складалося переважно з агностиків або ж навіть атеїстів. У цьому вона виявляла більше схожости з поколінням російських різночинців 1840— 1860-х років - і то йдеться не про формальний збіг, а про свідоме наслідування зразків російської радикальної культури. Схожими були насамперед питання, які вони собі ставили: в чому полягає істина і як треба жити? Йшлося не про конкретні здобутки і досягнення, а про розв’язання проблем людського існування. Причина, що спонукала їх братися до того, полягала у глубокій суспільній трансформації внаслідок реформ 1850-1860-х років в Австро-Угорській та Російській імперії, а також у глобальніших процесах — поширенні нових технологій та ідеологій. Ці зміни сталися протягом формативних років їхнього життя. Молоді люди бачили ознаки вмирання старого світу й загрозу для існування тих суспільних груп і суспільних інституцій, у яких вони виростали. Вибір став «модернізуйся або помри!», «зорганізуйся - або зазнай гіркоти поразки!».
Це було головною ставкою гри. А формула перемоги містилася у переконанні, що існує лише один шлях до успіху: модернізація через прилучення до поступу. Залишалося питанням, як пристосувати ці нібито універсальні формули до умов власного краю, де бракувало багатьох підставових елементів модернізації, аж до найпідставовішої — індустріалізації? Треба було винайти формулу, котра водночас містила б у собі елементи нової реальности і прокладала би дорогу до реалізації того, що перебувало в зародку.
Сферою пошуків цієї формули була література - не у вужчому значенні, як корпус художніх творів, але також із додатком газетної та журнальної публіцистики, мемуарів, кореспонденції, травелогів. Тексти, продуковані в цьому середовищі, скидалися на писання нових апостолів. Але тільки деякі з них могли піднятися до рівня Євангелія у позитивістському ключі. Вони могли виникати у різних жанрах літературної творчости. Однак найбільше шансів для появи нового Євангелія давала поезія — вона, завдяки licenciatia poetae, найбільше передбачала спротив реальності, а радикальна трансформація суспільного образу поета підносила його писання до статусу пророцтва. У кожному разі, літератори, а найперше поети, стають центральними гравцями на
