Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
«Не вітцем і опікуном вважаємо ми твого князя, але карою божою, зіслані на на за гріхи наші, від якої мусімо відкупуватися щорічними данинами.
Чим менше ми про нього знаємо, а він про нас, тим ліпше для нас. І коби вся наша Русь могла позбутися сьогодні його з усіма його ватагами, то, певно, була би ще щаслива і велика!» [16: 55]
Таке потрактування найвідомішого галицького князя стало однією з причин, чому редакція «Зорі» в особі Омеляна Партацького зволікала з друкуванням повісті. Для Партацького, як і для інших руських патріотів — байдуже, українофілів чи русофілів, - постать Данила «світло представляєсь в нашій минувшині. <...> Данило, по свідоцтву історії, був правдивим «королем мужиків»22. Франко не приймав такої інтерпретації, але годився зустрітися окремо з редактором, щоб обговорити можливі зміни. Врешті-решт він додав до слів Захара Беркута про Данила Галицького примітку, котра дещо притлумлювала різкість оцінки, але в цілому усправедливлювала її — і знову ж таки, покликанням на історичну традицію: Франко навів як свідчення «поглядів тогочасного народу» літописну оповідь про бунт співця Митуси проти галицького князя [16: 55].
У повісті «Захар Беркут» Франко знову вдається до методу, вперше застосованого у повісті «Борислав сміється»: «представити реальне небувале серед бувалого і в окрасці бувалого» [48: 206]. Тільки якщо у бо-риславському циклі він описує сучасні йому події, щоб довести застосовність соціялізму до тогочасної Галичини, у «Захарі Беркуті» він звертається до галицького минулого, щоб показати закоріненість соціялізму у місцевій історичній традиції.
«Захар Беркут» був чи не єдиним у молодого Франка твором, популярним як серед інтелігенції, так і серед селянства. Читаючи його, й одні, й другі могли сходитися — хоч і з діяметрально протилежних позицій, — в одній спільній батьківщині, побудованій на принципах громадства.
Patria як progress
Франко закінчив свою повість пророцтвом:
Багато змінилося з того часу. Аж надто докладно збулося віщування старого громадянина. Великі злигодні градовою хмарою перейшли понад руською землею. Давнє громадство давно забуте і, здавалося би, похоронене. Та ні! Чи не нашим дням судилося відновити його? Чи не ми се жиємо в тій щасливій добі відродження, про яку, вмираючи, говорив Захар, а бодай у досвітках тої щасливої доби? [16: 154]
Якби ця книжка була написана в агіографічному жанрі, вона кінчалася би прославлянням молодого Франка як правдивого пророка. І справді: він передбачив те, що сталося рік-два по його смерті, але ще за життя його покоління: падіння Російської (1917) та Австро-Угорської (1919) імперій та постання на їх уламках українських держав із більш (Українська Народна
Республіка та Українська Соціалістична Радянська Республіка на сході) чи менш вираженою (Західно-Українська Народна Республіка на заході) соціялістичного орієнтацією. Проте критично налаштований історик має поставитися до Франкових профетичних здібностей спокійніше: сприймати його не як іще один доказ геніяльности, а радше як вияв певного Zeitgeist’y. Дослідник історії кінця XIX ст. знає, що тогочасні історики чи політики, далеко не кожний із яких був генієм, зробили чимало менш або більш точних пророцтв. Скажімо, Олександр Кістяківський, судячи зі щоденникового запису 1885 p., був певен, що
украинофильству предстоит большая будущность в Южной России. Оно так и сяк сделается общественной силой, с которой будут очень считаться.
Оно начало, бьіло, играть роль. Но отчасти, вследствие своего слабосилия, слабодушия и тщеславия своих вожаков и примьїкающих к нему, отчасти, вследствие ненависти к нему окружающего мира, потерпело сильное крушение; но нет сомнения, оно воспрянет»23.
З іншого боку, маємо нездійснене пророцтво «генія» Івана Наумовича з 1881 p., що в Галичині ніколи не настане час, коли скажуть: «Я не русскій, я українець», а ще більше, що на Закарпатті буде коли-небудь Україна24.
З перспективи теорії ймовірностей, шанси вгадати, котра з двох протилежних політичних течій візьме гору, є дуже високими: 50%. Як тільки ймовірне стає дійсним, завжди існує спокуса назвати прихильників одного табору передбачливими ясновидцями. Не варто, однак, обмежуватися три-віяльним твердженням, що всі актори мали однакові шанси і що за певних обставин історія могла би статися інакше. Завдання історика - показати, які обставини були менш, а які більш малорелевантними. Зрозуміло, що релевантність обставин може мінятися з плином часу. Скажімо, Наумовичеве пророцтво у 1860-х роках виглядало набагато правдоподібнішим, і мало би кращі шанси здійснитися, якби не зміни пізніших десятиліть. Чи було щось таке в обставинах останньої третини XIX ст. - перших десятиліть XX ст., що давало пророцтву, висловленому наприкінці «Захара Беркута», кращі шанси, аніж передбачення Наумовича?
Серед істориків існує віра, що саме у період між 1867 і 1914 р. сформувалися рухи й ідеології, які на повну силу проявили себе після Першої світової війни. Твердиться, що ніколи зв’язок між минулим і майбутнім не був очевиднішим, як у цей період. Це була класична доба проґресу, коли Европа мінялася швидше, аніж будь-коли раніше. Зворотньою стороною масштабної трансформації була глибока криза ідентичности. Тому розв’язки цієї кризи, пропоновані тоді, справляли довготривалий вплив впродовж XX століття25.
Бісмарк, один із найпрагматичніших політиків цієї доби, був переконаним, що Европа доти не заспокоїться, поки всі її народи не стануть націями — або, як він зневажливо називав їх, «племенами». Ця різниця у вживанні термінів, твердить біограф Бісмарка, не була випадковою. «Адвокати націоналізму твердили, що вони проповідують високий моральний принцип — Мадзині, який порівнював націоналізм із християнством, просто доводив цей арґумент до крайности. Бісмарк не вважав націоналізм високим чи моральним [принципом. — Я.Г.]; він просто сприймав його як неминучість і прагнув бути на тій стороні, що перемагає»26.
З другої половини XIX ст. націоналізм вступає у змагання з сильним новим суперником — марксизмом. «Маніфест Комуністичної партії» Маркса й Енґельса можна читати як антикапіталістичний, так й антинаціоналістичний маніфест. Обидві ідеології пропонували два конкурентні способи творення модерного суспільства - вертикальну інтеґрацію (націоналізм) проти горизонтальної інтеґрації (марксизм). У кінцевому рахунку йшлося про те, хто буде головною дійовою особою історії - нація чи клас27.
Перевага Франкової формули полягала в тому, що вона пропонувала поставити в основу побудови нового суспільства водночас і націю, і клас. У кінцевому рахунку, ця формула поєднувала концепцію patrie з поняттям проґресу - а
