Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Головним антагоністом Захара Беркута є не монгольські воєначальники, а місцевий боярин Тугар Вовк. Під приводом захисту місцевости від чужих племен він перебирає навколишні землі під свою владу і власність і тим загрожує свободі та достатку тухольців. Коли надходить час стати супроти монголів, Тугар Вовк переходить на бік ворога, сподіваючись їхьою силою зламати опір селян. Інтриґою сюжету є любов між сином Захара Беркута Максимом і дочкою Тугара Вовка Мирославою. Мирослава стає на бік свого коханого та його батька, навчає селян воєнних хитрощів і тим сильно спричиняється до їхньої перемоги.
У фіналі монгольське військо гине разом зі зрадником Тугаром Вовком, а Захар Беркут благословляє шлюб Мирослави і Максима. Радість перемоги затруює тільки те, що 90-річний старець відчуває близьку смерть. На смертному одрі він звертається до односельців, і це прощальне слово варто навести тут повністю: воно вочевидь є Франковим програмним ствердженням того, якою має бути батьківщина для селян:
« А тепер діти, встаньте і підведіть мене крихіточку! Я хотів би ще перед відходом сказати дещо до громади, якій я старався служити весь свій вік. Батьки і браття! Нинішня наша побіда — велике діло для нас. Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. Чи нашою хитрістю? Ні.
Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один з всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас. Але я знаю, браття, і чує се моя душе, що се не був остатній удар на нашу громадську твердиня, що за ним підуть інші і вкінці розіб’ють нашу громаду. Погані часи настануть для нашого народу. Відчужиться брат від брата, відмежиться син від батька, і почнуться великі свари і роздори по руській землі, і пожруть вони силу народу, а тоді попаде весь народ у неволю чужим і своїм наїзникам, і вони зроблять із нього покірного слугу своїх забагів і робучого вола. Але серед тих злиднів знов нагадає собі народ своє давнє громадство, і благо йому, коли скоро й живо нагадає собі його: се ощадить йому ціле море сліз і крові, цілі століття неволі. Але чи швидше, чи пізніше, він нагадає собі життя своїх предків і забажає йти їх слідом. Щаслив, кому судилося жити в ті дні! Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного! Передавайте ж дітям і внукам своїм вісті про давнє життя і давні порядки. Нехай живе між ними тота пам’ять серед грядущих злиднів, так, як жива іскра не гасне в попелі. Прийде пора, іскра розгориться новим огнем! Прощайте!» [16: 154]
На перший погляд, передсмертна візія Захара Беркута - це ще одна ідеологічна утопія інтеліґента, написана для інтелігентів. її вкладено в уста людини, яку можна вважати прообразом інтеліґента XIX століття: він був особою вченою, бо свого ремесла мусив учитися, до того ж подорожуючи по великих містах; його влада в громаді базується не на вищому соціяльному походженні, а на його знанні. До того ж у його монолозі чути відгомін цитат із новочасної революційної літератури18 та загальної інтеліґентської настанови «Любити свою батьківщину — значить палко бажати бачити в ній здійснення ідеалу людства і в міру сил своїх сприяти цьому» (Віссаріон Бєлінський)19.
Але у монолозі Захара Беркута, як і в загальній ідеї повісті, є моменти, що мусили специфічно промовляти до селян. Для інтеліґента-модернізатора нормальним є перенесення своєї візії-утопії в майбутнє. Таке перенесення базується на вірі в історичний проґрес і не потребує додаткової легітимації. Інакше у традиційному суспільстві. Тут кожна дія має або набирає сенс лише тоді, коли вона існувала й повторювалася у минулому. Головною легітимацією є: так робили наші предки, тому так робитимемо і ми. Не потрібно жодного іншого пояснення. Минуле служить ніби матрицею людської поведінки20. Франко, пишучи «Захара Беркута», проектує соціялізм у минуле й показує його як нібито глибоко закорінений в старих руських порядках, коли «громада була для себе і суддею, і впорядчиком у всьому» [16: 41].
Важливим є також те, що візію нового ладу у Франка виголошує 90-літній старець, а не син-юнак чи його кохана. Традиційний світогляд із недовірою ставиться і до всіляких новацій, і до «нових людей», що хочуть їх запровадити. Нововведення має право на існування, коли імітує традицію. А традицією був той акт, що його нібито колись першим виконав бог, герой, предок21. Усі ті три образи уособлюються у фігурі старця-жерця - котрим і є у Франковій повісті її головний герой. Через постать Захара Беркута Франко легітимізує чимало нових ідей: корисність машин (робити машини для оборони навчає тухольців Мирослава), вільну любов як підставу шлюбу (дочка боярина одружується з простим селянином без батькової згоди) і навіть близький до атеїзму пантеїзм (християнство зображене як «нова релігія зі Сходу», релігія покори, впровадження якої помагає князям і боярам поневолювати народ; тухольці ж поклоняються «давній, вільній, чисто громадській релігії», яка «не лякала людей карами й муками по смерті, але найбільшою карою вважала іменно саму смерть, смерть тіла й душі для людей неправедних» [16: 122]). Захар Беркут схвалює і благословляє всі ці акти і вчинки, ба більше: виступає головним й останнім жерцем цієї «громадської релігії». Найвищою цінністю є громадське добро, і йому має бути підпорядковано все інше, у тому числі навіть щира і глибока любов. «Ти знаєш тілько чорні очі та стан хороший, - відказує Захар Беркут Мирославі на її благання про порятунок для його сина, а свого коханого, - а я дивлюсь на добро всіх. Тут нема вибору, доню!» [16: 150].
Франко ставить громадське добро вище навіть за лояльність до монарха -бо так нібито було у «сиву давнину». Це протиставляння республіки монархії (у словах Франка: «боротьба елементу вічево-федерального з деструктивним князівсько-боярським» [16: 481-482]) проступає у повісті у двох моментах: у вже згаданому прославлянні міст-республік у Новгороді та Пскові як
