Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Цю ж думку, але у поетичній формі, передав Іван Гушалевич у 1879 р. Пішовши за молодими «лжепророками», праведний русин, твердив він,
Навірно б несчастливьім'ь стался,
Изгнанникомь зємли родимой,
Стоя над пропастной глубиной11.
(Курсив мій. — Я.Г.)
Процитований вірш вийшов у другому томі збірки поезій Гушалевича 1879 p., зразу ж після процесу над русько-українськими соціялістами.
Його філіпіки були спрямовані супроти Франка, Павлика, Терлецького та ін. радикалів-українофілів — він називав їх не інакше як «изменниками», котрі сіють «ненависть, злость и лжи ночньш / И спорьі межг народньїх'ь слугг», і накликував на них «голодньїх'ь змій, скорпьонов'ь бичи», «громьі», «огни гееньї», «всі адскіи мученья»12.
Задля унаочнення того, що вислови Свистуна і Гушалевича не були поодинокими випадками, а виражали певну тенденцію, наведемо ще одну цитату - цього разу з русофільського поета «Владимира из ущелій Карпат» (Євгенія Фенцика). Він відмовляв «нігілістам» права вважатися «синами Русі»:
Нет, Вві не свінві народа Русского, он чужд для вас.
Росс забвіть не мог бві Бога.
Русским свят небеснвій глас.
Растерзать иль изувечить Хочете вві мать свою,
И сделать калекой вечной Сто миллионную семью.
Вві требуете свободві,
И св револьвером в руках.
На своих, на мать — уродьі!
Смерть наводите и страх.
Русь свята и все Славянство,
Вся родимая семья Из^явила громко, гласно,
Что вві все враги ея13.
Зіставлення Свистуна, Гушалевича і Фенцика показує ще одну най-радикальнішу точку розходження між ними та молодими лівими українофілами. Ця точка є революційний терор («свобода с револьвером в руках»), що не зупиняється перед царевбивством. Батьківщина русофілів була погано означувана географічно. Але вона була чітко персоніфікована в особі «доброго монарха» - австрійського цісаря чи російського царя. Революціонери, влаштовуючи замахи на миропомазаного монарха, цілилися у саме серце русофільської батьківщини. Натомість для молодих соціялістів царевбивство було не лише цілком виправданим, але й бажаним актом: без нього неможливо наблизити царство свободи. У своїх «Тюремних сонетах» Франко уславляв найвідоміших російських царевбивць - Каракозова, Соню (Соф’ю Пєровську) — і закликав своїх читачів відомстити їхні муки:
«Не м’якніть без часу! Гартуйте сили!
Гоніте звіра, бийте, рвіть зубами!» [1: 172]
Один із Франкових епігонів Іван Максим’як звертався до своєї поетичної музи у такому ж тоні:
Ти та свята, мов бог єдиний,
Огненним словом неупинно За правду гукаєш: Бий, ріж Мордуй побожних кровопивців Зривай престоли! І царевбійців Що жизнь свою за волю посвящали Ти щирим словом восхваляєш!14
Що для селянства?А що міг пропонувати Франко селянству? Чесно кажучи, окрім соціяль-ної демагогії, небагато. У своїх віршах він удається до одного з улюблених образів в українській літературі після Шевченка - порівняння України, великої батьківщини, з ланом, на якому працює селянин. У Франка цей селянин — наймит, який «з тужливим співом оре /Те поле, оре не собі», «що поту ллє потоки/ Над нивою чужою». Але ця нива стане його, коли прийде буря - революція.
Він побідить, порве шкарлущі пересуду —
І вольний,власний лан
Ти знов оратимеш — властивець свого труду,
І в власнім краї сам свій пан! [1: 60—62]
Образ України як земельного лану має у Франка виразне соціялістичне забарвлення - це є поле, здобуте солідарними зусиллями й оброблене колективною працею.
Я думав про людське братерство нове,
І думав, чи в світ воно швидко прийде?
І бачив я в думці безмежні поля:
Управлена спільним трудом, та рілля Народ годувала щасливий, свобідний.
Чи се ж Україна, чи се край мій рідний,
Обдертий чужими і світом забутий?
Так, се Україна, свобідна нова!
І в мойому серці більш втишувавсь лютий. [1: 186]
Цей поетичний образ навряд чи міг будити селянську уяву. Пов’язання нової батьківщини з революційними перетвореннями могло викликати здоровий селянський скепсис. Франко пізніше згадував, як він розповідав старшому господареві Яцку Запарнюку, одному із найактивніших селян-радикалів, про теорію колективного землеволодіння. «Старий задумався твердо, - писав Франко, - слухаючи моїх слів, а далі, усміхаючись злегка, говорить: «Так, паночку, се було би дуже добре для лінивих людей!»15.
Галицькі радикали пересвідчилися в цьому пізніше, у 1890-х роках, коли дістали змогу вести свою пропаґанду відкрито і легальними методами. Після короткого часу їхньої популярности в окремих повітах почалася зворотня хвиля. «...Темних хлопів приєднано до національної справи надією на матеріяльні інтереси. Се була демагогія на великі розміри... - писав Вячеслав Будзиновський. — Зискаючи хлопів під національний прапор, бо він дасть матеріяльні користі, пропаґандисти національної думки тим часом самі дали хлопові право покидати сей прапор в тій хвилі, коли він став приносити матеріяльні втрати, і коли користі могло дати лише хрунівство [перехід на бік противника заради матеріяльних інтересів. - Я.Г.]»16. Такий поворот у розвитку подій змусив радикалів шукати новий спосіб арґументації своїх поглядів — із покликанням на історичну традицію. Підказку дав їм русофіл Осип Марков: «Аґітуючи вашою економічною програмою, одночасно популяризуйте історію. Тоді розпалений вами огонь не буде солом’яний»17.
Під цим оглядом у творчому доробку молодого Франка один твір вартий особливої уваги - історична повість «Захар Беркут» (1882). Вона, як ми знаємо, була популярна серед селян, і не дивно: це була добра розповідь, та ще й про історію тутешніх країв і події, «пам’ять» про які жила в усній традиції. Сюжет переплів народні перекази про витоплення монгольської орди у Карпатах із реальними подіями (похід монгольського війська під проводом Пети у 1241 p.). Але Франко не був би Франком, коли б не скористався історичними фактами «для воплочення певної ідеї в певних живих, типових особах» [16: 7; див. також 16: 481-482].
Цією ідеєю є «громадство» - слово-новотвір, що в контексті твору звучить як синонім до західноєвропейського «соціялізму» (нагадаймо, що Драгоманов і Павлик нав’язували назву журналу «Громадський друг» до Паризької комуни). Повість оповідає про похід монгольського війська через галицьку землю. Лише одне-єдине гірське село Тухля чинить опір завойовникам. І тухольці перемагають, заманивши монголів в улоговину, а потім затопивши її — перемагають не так хитрістю, як силою своєї зорганізованости. У них живе дух бунту і непокори будь-якій владі над ними. Вони визнають лише одну владу — владу власної громади. Уособленням цієї влади є місцевий знахар Захар Беркут, сивий 90-річний старець — найбільший авторитет серед селян і поважаний усіма громадський провідник. Замолоду він довгі роки ходив від одного до другого знахаря, «по горах і по долах», заким навчився лікувального ремесла. Він
