Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
ІванГушалевич Де єсть Руска Вітчина?
Де єсть Руска Вітчина?
Де пшениці, ячміна И де жита єсть досить Куди голод не гостить На на на на на на Ой там руска Вітчина!
Де молоко, медт. тече,
Ліс, діброва, луг цвіте Там де гори, долини И тучний скот пасе На на на на на на Ой там руска Вітчина!
Там єсть з чого шаблюки Уклепати на врага,
Ой там і сіль єсть своя Нею солить чужина На на на на на на Ой там руска Вітчина!
Де Сян, Дністер і Буг реке, Порогами Дніпро трясе, Де широкі суть степи,
Де гуляють козаки На на на на на на Ой там руска Вітчина!6
ІванФранко Де єсть руська вітчина?
«Де єсть руська вітчина?
Де пшениці, ячмена?
І де жита єсть досить,
Куди голод не гостить?»
Ой, ні-ні! Ой, ні-ні!
Зовсім в іншій стороні.
«Там, де воля, власний суд, Де науки все цвітуть,
Де в достатку кождий стан, Кождий в своїй хаті пан?» Ой, ні-ні! Ой, ні-ні!
Зовсім в іншій стороні.
«Де ж та руська вітчина?» «Де всі п’яні без вина,
Де голоден оре хлоп,
Де всі смирно хилять лоб». Ой на-на! Ой на-на!
Там-то руська вітчина.
«Де плює на правду лож, Де пророком стати мож Без знання і без ума*,
Хоч ще й видержки нема». Ой на-на! Ой на-на!
Там-то руська вітчина.
‘Натяк на Наумовича (Франкового Безумовича). - Я.Г.
«Де незгода з давніх пор,
Б’ються лиш за “ь” та %”*
Де безладний блудить мир,
А хто сліп, той проводир.
Ой на-на! Ой на-на!
Там-то руська вітчина».
[3: 276-277]
У цій пародії «Русь» виступає символом відсталости, бідности і соціальної несправедливости. Франко повністю десакралізує «Русь», виставляючи на сміх її позірні багатство й велич і навіть пишучи назву «руська вітчина» з малої букви. Цьому образові Франко протиставляв «Україну» як образ майбутньої вітчизни. Це протиставлення не обов’язково відчитувати у контексті протистояння між українофільською та русофільськими орієнтаціями. Гушалевич написав свого вірша, коли був близьким до українофільства, і його «Русь» сумісна з «Україною» (нагадаємо, саме йому належить авторство терміну «Русь-Україна»). З іншого боку, образ України як консервативної утопії не був чужим й українофільському рухові. Його розвивав один із найбільших українофільських авторитетів Пантелеймон Куліш, котрий у 1880-х роках намагався впливати на розвиток подій у галицько-руському таборі й навіть підпорядкувати собі Белея та інших радикалів7. Критикуючи Наумовича і Гушалевича, Франко так само не щадив острот в адресу Куліша за його образ «хутірної України» [26: 161-179].
Оригінальний внесок Франка в українофільський рух полягав у розширенні його ідеологічного репертуару - зокрема у творенні образу України, суголосного з новими віяннями доби. Франко створює враження, що перемога цього образу неминуча. З цією метою він описує її майже в природничих категоріях, порівнюючи її то з весною, то з бурею, то з могутнім дубом. Вона є символом найвищої лояльности. Але лояльність до неї є співмірною з універсальними цінностями, з боротьбою всіх пригноблених проти всякого гніту:
її пізнавши, чи ж я міг Не полюбить її сердечно,
Не відректися власних втіх,
Щоб їй віддатись доконечно?
А полюбивши, чи ж би міг Я божую її подобу Згубити з серця, мимо всіх Терпінь і горя аж до гробу?
Треба читати: «ір» та «йор». - Я.Г.
І чи ж перечить ся любов
Тій другій а святій любові
До всіх, що ллють свій піт і кров,
До всіх, котрих гнетуть окови?
Ні, хто не любить всіх братів,
Як сонце боже, всіх зарівно,
Той щиро полюбить не вмів Тебе, коханая Вкраїно! [1: 83]
У русько-українській літературі до появи Франка образ України найвиразніше представлений у творчості Шевченка. Однак у парадоксальний спосіб у Шевченка є Україна, але ще немає українців. Його ідеологічна батьківщина залишається малозаселеною — роль її населення виконували, як і в народній творчости, зміфологізовані козаки. Франкова ж концепція України густо заселена «новими людьми при роботі» — свідомими селянами, інтелігенцією, жінками, робітниками. Вона є радше соціяльною, аніж етнічною категорією. Його принагідні висловлювання на цю тему показують, що за певних обставин «горожанином краю» могли бути навіть галицькі євреї. Головним критерієм приналежности до Батьківщини за Франком є не факт народження чи власність на землю, «а тільки почуття солідарности з народними ідеалами та праця для їх здійснення» [Мозаїка: 328]. Вимога «солідарности з народними ідеалами» настільки розмита, що її неможливо застосувати як сенсовний критерій. Вона імпліцитно передбачає існування суспільного авторитету, котрий вирішуватиме застосовність цього критерію у кожному конкретному випадку. Очевидно, що такими авторитетами мають бути люди, котрі самі пропонують цей критерій - тобто «поступова» інтелігенція.
Франків образ України дуже подібний до християнського Царства Божого: щоб потрапити до нього, треба пережити навернення, на ділі засвідчити щирість своїх переконань і перейти через Страшний суд — революцію, яка остаточно відділить праведників від грішників. Через цей суд можуть пройти й русофіли — за умови, що покаються й почнуть по-справжньому любити «свій люд» [2: 332]. Однак Франкова пропозиція до русофілів залишалася пустим звуком. І річ тут не в національній орієнтації. Як уже згадувалося, русофіли не відштовхували принципово українофілів від себе, як і старші прагматично налаштовані українофіли нерідко уникали різкої критики русофілів. Зрештою, Гушалевичева батьківщина в його вірші відчитується як «Русь-Україна». Покладений на музику, він як один із неофіційних руських гімнів був однаково популярний і в русофільских, і в українофільських домах. А іншу його поезію - «Мир Вам, браття» -співали в сільських читальнях, якщо вірити цитованому тут Кониському, разом із «Ще не вмерла Україна». Що відрізняло Франкову батьківщину від батьківщини русофілів і частини українофілів, то це її радикальне соціяльне спрямування. Показовим є приклад Филипа Свистуна, одного з чолових русофільських ідеологів: він був готовий визнати Шевченка народним поетом, однак був категорично проти нігілізму, якого пов’язував із Драгомановим та його учнями:
Мьі еще не раз усльїшим о попьітках водворения его [нігілізму. — Я.Г.] у нас, но, даст Бог, мьі, крепко стоя при церкви и народности, отразим все покушения людей, потерявших всякое чувство благороднейшее и мечтающее об <...> убийствах8.
З писань Филипа Свистуна можна зрозуміти, чому українофільство Франкового типу було принципово неприйнятне для ідеологів русофільства. Вони могли його терпіти як літературний рух у рамках загального всеслов’янського національного пробудження: спробу писати мовою простолюду можна було вважати курйозом або помилкою, але врешті-решт українофільство збагачувало загальноруську культуру. Врешті-решт, подібну формулу - українська література як частина загальноруської, разом із білоруською та російською - пропонував сам Драгоманов у 1870-х роках у своїх писаннях, друкованих у Галичині. Для нього відділяти «руських»
