Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

Сила літературного генія

Цю ж розповідь годилося б закінчити міркуваннями про те, якими могли бути довготривалі наслідки діяльности і творчости молодого Франка. Щоб уникнути спекуляцій, звернімося до тогочасних джерел, передусім - до листування, щоденників і мемуарів — тих документів доби, що передбачають найбільшу міру відвертости. Почнімо зі спогадів Корнила Устияновича, надрукованих у 1884 р. У перші роки після запровадження автономії та полонізації краю, розповідав він, у галицько-руському таборі запанував загальний песимістичний настрій: «Не наша сила, не наша сила»; «Не наша сила, спасаймося». Під впливом цього настрою Устиянович виїхав на провінцію, і з таким самим тяжким почуттям через дев’ять років, ближче до середини 1880-х pp., приїхав до Львова. Там його висміяли приятелі: «Та ж ти зовсім не знаєш, що за тих дев’ять літ, як тебе тут не було, зробилося!».

І се у Львові, неначе у головній квартирі, переконався я, що наша справа по цілій лінії поступила бистро наперед. Поступила она на легальній дорозі, поступила не безплодними демонстраціями, не самим ворогованням против ляхів або правительства, а витревалою працею людей таланту і пожертвовання. Старанєм наших людей прийшли ми вже до того, що майже всю науку світа можемо діставати в язиці ріднім. Підховались нові літературні таланти, появилися повісті, яких у нас ще не бувало («Боа Constrictor» Ів. Франка), зросла драматична словесність, збагатіла наша музика, словар Євгенія Желехівського виказує богатство нашої мови. <...> Я переконався, що єсть нам чим похвалитись, єсть ким повеличатись, єсть кого ушанувати1.

Про подібні позитивні зміни розповідав у 1886 р. Олександр Кониський. Як і Устиянович-молодший, він застосовує для оцінки зрушень часову перспективу:

В 1860-х годах трудно, даже невозможно бьіло во Львове справиться с одним русинским язьїком приезжому, не знающему польского или немецкого язьїка; на вопрос, обращенньїй к поляку или еврею по-русински, вместо ответа к вам поворачивались спиною, и если удостаивали вас усльїшать: «піс nie rozumiem ро rusku», то зто уже бьіло большой вежливостью. В домах русского духовенства во Львове не иначе велась беседа, как на польском язьіке. За 15 лет все изменилось; через всю восточную Галичину вві пройдете с одним малорусским язьїком. В столице Галичиньї вві услвішите и в домах и в публичнвіх местах — ресторанах, садах, лавках — русинскую речь. Помещение лучших русинских редакций газет, клуба (бесіди) и т.п. вам укажет каждвій. В самом сейме, вместо прежних криков «niema Rusi», уже услвішите из уст поляков, правда, не очень многих: «Rus zyje» и советві узнать, изучать литературу русинов и считаться со справедливими требованиями русинов»2.

Травелог мандрівника з Російської імперії фіксує те, чого нема у спогадах Устияновича-молодшого, а саме — зміни у галицькому селі:

«Вся Галичина — страна земледельческая, а в особенности восточная ее часть, смежная с нашим юго-западньїм краєм. На перввіх шагах вві не можете не заметить, что сельськохозяйственная культура здесь гораздо ввіше, нежели у нас; села строят опрятнее, чище, веселее, как-то свободнее. Зайдя в хату и поговорив с крестьянами — заметите в их домашнем бвіту некоторвіе, хотя и елементарнвіе еще, признаки европейской культурві и просвещения; каждвій «мужик» отчетливо и сознательно скажет вам, какой он верві и национальности; он знает своих львовских борцов за права народа; он знает даже двух-трех лучших русинских писателей.

Теперь Галичина покрвіта читальнями, несмотря на всяческое противодействие и стеснение со сторонві низших польских чиновников и жандармов. Надо видеть читальню на месте, надо побвівать в ней, чтобві понять и оценить ее значение в смвісле противодействия ополяченню и окатоличенню русинов! В праздники читальня полна народу; идут и неграмотнвіе. Среди благоговейной тишинві один читает и комментирует.

П осле чтения идут разговорві по поводу прочитанного, и, наконец, хоровое пение: «Ще не вмерла Украйна», «Мир вам, братья» и «Молитву». «Молитва» появилась только в 1885 г.; зто собственнно небольшое сти-хотворение.

«Боже Великий Единвій,

Русь-Украину храни!

Волі і світу проміньем Тві еи осіни...»3

Навіть якщо ці подорожні записки грішать перебільшенням (сумнівно, чи кожний «мужик» знав, якої він віри і національности), вони суголосні зі спогадами Устияновича у тій частині, коли говорять про великий перелом середини 1880-х років. Як й Устиянович, Кониський пов’язує позитивні зміни з тим, що руська мова і література набула такої самої гідности, що й німецька і польська — зокрема, вона ввійшла в публічний простір як міста, так і села. Франко присутній у цих свідченнях менш чи більш імпліцитно: у спогадах Устияновича — як одна з тих осіб «таланту і пожертвовання», «витревалою працею» яких здобуто вирішальний перелом, та як автор повістей, «яких у нас ще не бувало»; у записках Кониського — як один зі «львовских борцов за права народа» та «лучших русинских писателей», про яких знають руські селяни.

На середину 1880-х років у Галичині українофільська орієнтація почала брати гору над русофільською. Це не була ще остаточна перемога. Але це був початок зміни в загальному балансі сил різних національних орієнтацій у руському таборі. У науковій літературі існує декілька її інтерпретацій. На думку Івана-Павла Химки, вирішальну роль відіграв зовнішній політичний чинник: після судового процесу 1882 р. влада піддала русофілів переслідуванням4. Цим поясненням не можна легковажити. Справді, русофіли так і не змогли отямитися від тяжкого морального та фізичного удару, якого їм було завдано на початку 1880-х років - хоча де в чому (як-от у розбудові мережі читалень) їхня перевага зберігалася аж до початку XX століття. Проте як контрарґумент можна навести історію Франка. На середину 1880-х років він зазнав більше репресій, аніж Іван Наумович чи будь-хто з русофільських лідерів: його ув’язнювали двічі, він був підданий суспільному остракізмові, його видання реґулярно конфіскували, а сам він тривалий час був під наглядом поліції. Однак течія, яку він уособлював, не втратила своєї динамічности.

Інше пояснення пропонує Павло Маґочій. Причину перемоги українофільської орієнтації він бачить у тому, що українофіли мали на своєму боці «силу літературного генія» Івана Франка. Франкові своєю творчістю вдалося показати, що українська мова є життєздатним знаряддям вираження всіх аспектів інтелектуального життя5. Таке пояснення підкреслює важливий аспект національного руху «недержавних народів», де мовне питання відіграє особливо важливу роль інтеґраційного чинника. Однак ця інтерпретація не враховує того, що поняття «геній» у ті часи визначалося не лише кількістю і якістю літературної продукції, але ще й суб’єктивними чинниками. Відповідно до них літературним генієм міг вважатися не лише винятково плодовитий і дуже талановитий Іван Франко, але й о. Іван Наумович, котрий уступав Франкові й в одному, і в другому.

Що для інтелігенції?

Порівняння між Франком і Наумовичем у попередньому розділі наштовхує на ще один фактор: важливим було не