Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Ґете — т.є. таких писателів, про котрих знали, що вони — «великі», «генії», але не знали докладно, в чім лежить їх великість, в чім проявився їх геній».
[26: 5]
Драгоманов був першим, хто взявся критикувати Шевченка за його «відсталість»64. Ще гострішою була його реакція на клерикальну версію культу Шевченка, яку витворили у Галичині народовці65. Йому вторив Павлик66. Франкова критика не була ані такою систематичною, ані такою радикальною [див.: 26: 161—162]. Важливішою була інша його функція: він ніби дописував те, чого не було у Шевченка, пристосовуючи українофільство до нових умов. Для свого покоління він виконував таку саму функцію, що Шевченко - для попереднього. Ще за молодих років Франка порівнювали з Шевченком. Але для покоління 60-х це порівняння мало радше неґативний характер. Один із його чолових представників о. Данило Танячкевич писав у листі до поетеси Юлії Шнайдер:
Велика се сила, дитино, велика праця и талант неабиякий, в сім чоловіці! Але помимо того цілим взором Твоїм бути не може. Нема в нім чистого голосу народної нашої музи: він переходив окрему школу, служить окремій идеї, правда дуже тепер змодифікованій — чим я тішусь невимовно, несказано, але Ти тою дорогою ити не можеш. Инші мусять бути Твої идеали, инша пісня, инші студенти. Твоя школа народна пісня; твій взір: Тарас батько <...>. А бідного Мирона (Франка) аж мені жаль, що єго талант поетичний так звужений: єго поезиї такі мучені, такі мучені, що аж жаль67.
Для Танячкевича «найвища поезия — се Бог! Найвищий утвор — молитва», а у серці Франка «загніздилася неґация»68. Юлія Шнайдер не дослухалася Танячкевичевих порад. Вона порівнювала Франка з Шевченком у цілковито позитивному значенні:
Ти Тарасом полишений взяв стяг; як він, ізріс ти під журби вагою69.
Для молодих людей Франко став живим символом, на якого можна було експлікувати свої очікування. Він уособлював ті радикальні зміни, що припали на долю їхнього покоління, — а також виробляв і ширив ідеологію, котра трактувала ці зміни позитивно. Тим самим він заповнював дуже важливу нішу у психологічних потребах цього покоління.
Слова його пісень підносили, будили шану і дивний страх, що він один з недосяжних і недоступніх велетнів духа, що його ідеї випередили покоління його сучасників <...>, — згадувала Юлія Шнайдер. — Ореол революціонера-борця за ідею приваблював мене. Молода вільнодумна дівчина у своїм захопленні до літератури та революційних ідеалів бачила у ньому ідеал. Не признаний тоді ще офіціяльно провідником у літературі, він був для мене тим, хто виводить в поезію нову форму і новий зміст. А що в творах живе автор, в моїй уяві поставав портрет Франка. Гімн «Вічний революціонер» найкраше характеризував його постать та окреслював мені духовне обличчя сильного індивідуальністю Каменяра, який, порвавши коло темноти, показує людям новий шлях...70.
Подібну думку висловлював тоді ж у присвяченому Франкові вірші селянський син, соціяліст Іван Максим’як:
Ти чарівнику воленьки і брацтва,
Котрого доти не спочинуть руки,
Уста і вочи, покі із жебрацтва Не звільниш нас<...>71.
Що Максим’як і Шнайдер не були самотні в таких оцінках, показує ультимативна вимога підтримати видавничі плани Франка, що її русько-українська молодь висунула до народовців наприкінці 1885 р. Один із авторів ультиматуму Богдан Кирчів писав Франкові про сам ультиматум та про його обговорення на зборах проводу народовців:
<...> було там [в ультиматумі. — Я.Г.] де що дуже діткливе для наших старців; сказано було, що вони виелімінували та відсунули від народної роботи «наших найгеніяльніших людей» [мається на увазі Франко. — Я.Г.]; наші найбільші, найспосібніші люде стоять нині за нашими дверима — блуканина, путаниця без кінця — и таке инче.
<...> Факт-фактом — наше пропам’ятне письмо загрязло нашим ук-раинофильським кацапам в горлі і давить их до тепер. Вп. Цеглинський мав сказати, щоб не провоковати молодіж, бо ця молодіж може впасти в рамена таких Франків и обмотатисть в єго сіти! Бідний кацап! Як жеж я єго жалую! Як жеж вони страхають ся Вашого червоного волосся! Ну-хай собі говорять, а молодіж чи вона в сіртуках куцих, чи рясистих тогах чорних [тобто чи студенти світських факультетів, чи студенти-богослови. — Я.Г. вже ж таки не піде за паном Ц[еглинським], хочби єго голова 20 разів більше була блискуча — ясна — лиса!
Факт-фактом, що між старшими а молодшими закроив ся нині дуже виразно роздор — и небавком — будуть наши кацапи — як билинонька в поли! И коли Ваші Кореспонденції в «Kraj-у» викликували (№ 19 и 20) на Бесіді анатемізуючі Вас оханя — то за дверима в [Академичному] Брацті били брава Вам и оплески!72
Кирчів висловлює захоплення Франком у таких самих квазірелігійних термінах, що й Юлія Шнайдер. «Чейже виведети нас, - звертається він до Франка - из сеї духоти, якМойсейИзраіла из дому роботи»73. У цьому листі привертає увагу ще одна обставина: Кирчів обзиває народовців - а найперше головного Франкового критика Цеглинського — «українофільськими кацапами». Цим самим він створює враження, що між молодими і Франком, з одного боку, та старшими українофілами, з другого, пролягає ціла пропасть: останні навіть не є українцями.
І, нарешті, остання промовиста деталь про впливи Франка на молодь: на бік Франка став навіть рідний син Наумовича Володимир, студент львівської гімназії. Разом з іншими гімназистами він позичав книжки з його бібліотеки і брав участь у дискусіях, що тривали на Франковій квартирі з вечора аж до ранку. Під впливом Франка Наумович-молодший написав реферат для «Дрібної бібліотеки». Саме він запросив Франка до гуртка з доповіддю про Дарвіна, і Франків виступ викликав найгарячішу дискусію за всю коротку історію існування гуртка74.
Франко переміг у полеміці з Наумовичем. У другій половині свого життя він боротиметься з набагато серйознішими суперниками — Шевченком і Міцкевічем. Ставка цієї боротьби буде інша: не впливи серед сучасників, а місце у пам’яті майбутніх поколінь. Але це вже тема іншої розповіді.
Розділ 17
Пророк
у своїй вітчизні
Анонімна сербська поштівка кінця XIX ст., що в алегоричній формі зображає долю молодого поета
Зберігається в архіві Івана Франка Wien, 1997, с. 44
