Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Подібну тенденцію спостерігаємо й серед галицьких євреїв. Від початку 1880-х серед них більшає число людей із секулярними професіями. Часто ті, хто обрали нові професії, були синами рабинів49. Нове покоління «поступових євреїв» відрізнялося від попереднього покоління галицьких єврейських просвітників однією підставовою рисою: вони не знали єврейської релігійної традиції й не поділяли поваги до старої єврейської культури50. їхні біографії відображали одну з головних тем в історії східноєвропейського єврейства — пошук нової ідеології у період швидких змін51. Франко проголошував суспільний етос свого покоління поетичною формулою: «Лиш боротись - значить жить». Це гасло майже дослівно перегукувалося зі словами молодого засимільованого єврея Вільгельма Фельдмана «Бути людиною - значить боротися»52.
Серед обставин, у яких проходила молодість нового покоління, на найперше місце можна поставити крайню бідність. Більшість із цих людей були провінціяли. Навчання в гімназії та в університеті вимагало переїзду у більші міста і Львів, життя в яких — а особливо у галицькій столиці — було дороге. Допомогою були гроші або продукти з дому. Однак вони находили рідко і нереґулярно; їх брали з сімейних заощаджень, а вони у греко-ка-толицьких священиків, а надто в селян, не могли бути аж такими великими. Тому студентська молодь проводила життя, гідне старожитних стоїків. Михайло Зубрицький у часи свого навчання у Дрогобицькій гімназії часто був голодний настільки, що його, зглянувшись, частували хлібом жебраки53. Володимир Навроцький, навчаючись у Львівському університеті, цілими місяцями жив двома шклянками кави з молоком, користаючи з кредиту, що мав у віденській кав’ярні. Взимку він ходив у дірявих штанах та літньому піджаку і мешкав на квартирі, де за ніч вода замерзала на лід54. Людвік Кживіцький так описував навчання у Львові братів Дашинських: «Обидвоє жили в злиднях, і чай з хлібом, а на свята — булка, творили головний складник їхнього обіду. Поява м’яса, сира — то вже були дні святкові». У тих же спогадах він розповідав про дивну поведінку Анни Павлик під час спільної прогулянки львівських соціялістів по Високому Замку у Львові: вона була надмірно збуджена і весела, аж поки знепритомніла. З’ясувалося, що вона вже кілька днів нічого не їла55.
Для декого - як-от для Володимира Навроцького та Фелікса Да-шинського — життя у злиднях завершилося хворобою та смертю у молодому віці. Іншим воно на все життя залишало відбиток на свідомості. Андрій Чайковський згадував, як він постійно задурював свій голод курінням цигарок. Після одного такого «сніданку» він зайшов у справах до Коссака, українського видавця, і застав його за обіднім столом, якраз коли він і його жінка їли свинину з капустою. Чайковського взяла люта досада на всіх, хто може їсти свинину з капустою. «Мені здається, що апостоли соціялізму перед написанням одної пролетарської статті поперед усього добре зголодніли і дивилися, як буржуї їдять такий обідець»56.
Старші руські діячі замолоду також зазнавали голоду й злигоднів, але від Франкового покоління їх відрізняло те, що їхні почуття не сублімувалися у нову ідеологію, у цьому випадку — соціялізм. Для старших поколінь достатньо було християнства, яке пояснювало бідність і терпіння, до того ж в універсальних і морально привабливих категоріях. Для людей, які в юності читали Пушкіна, Міцкевіча чи Шашкевича, «Бог ще жив»57. На час дебюту Франка та його товаришів справи виглядали інакше. Дух вільнодумства, що ширився на Заході з часів Просвітництва, а особливо зміцнів із приходом позитивізму, привів до радикальної зміни інтелектуального клімату. Читання Бокла та інших позитивістів сильно захитало релігійний світогляд58. Нове покоління було масово уражене релігійним скепсисом, агностицизмом, навіть атеїзмом. Михайло Драгоманов в «Австро-руських споминах» розповідав, як двоє київських громадян, Микола Зібер і Сергій Подолинський, їхали до Цюриха через Відень і завітали на вечірку до місцевого русько-українського студентського товариства «Січ». Серед присутніх було декілька греко-католицьких священиків, депутатів Райхсрату. Голова «Січі» виступав із промовою, в якій, серед іншого, гаряче говорив про прихильність галицької молоді до «своєї питомої церкви». «Та то він бреше! — прошепотів на вухо Зіберові й Подолинському один «січовик». — Він такий же атеїста, як і ми з Вами! То він таке говорить тільки для гостей»!59 Те ж саме спостерігалося у Львові на початку 1880-х років -багато старших руських гімназистів були «скритими атеїстами»60.
Спільний досвід покоління можна визначити через літературу, яким воно зачитувалося й захоплювалося. Для «покоління 1860-х» - молодшого від «покоління 1848 р.», але старшого за Франкове -таким досвідом було прочитання Шевченкового «Кобзаря». Незалежно від того, як вони ставилися до Шевченка потім — як до «українського пророка» чи просто одного зі слов’янських поетів, вони згадували перше прочитання Шевченка як подію, переломну в їхньому житті61. Для їхніх однолітків, українських патріотів із Російської імперії, Шевченко був уже passe. Вони зачитувалися російськими «проґресивними» письменниками — Ґерценом, Турґенєвим і Чернишевським. Це відрізняло їх і від покоління власних батьків, «людей 40-х років». Еволюція «синів» привела їх до різко критичного напрямку, що його назвали «нігілізмом». В українській версії він зводився до позитивізму у філософії та народництва у політиці. Як згадував Драгоманов, це покоління не мало «ні свого поета, який би виразив по-українському їхні спеціяльні думи, ні романіста, котрий би вихопив з життя і запечатлів навіки типи нових українських людей у паралель героям романів Тургенєва, Чернишевського. Шевченко не міг уже одвічати усім ідеям, народившись у часи після його смерти: найлуччі його думи писані по-формам і ідеям 40-х, а поеми - так і 30 років. Ні біблійсько-революційний містицизм, ні ідеалізація козацької старовини Шевченком не могли вже володіти умами університетської молодіжі 60-х років»62.
Галицькі радикали мали подібний досвід - завдяки схожому со-ціяльному походженню (як і галицькі радикали 1870— 1880-х pp., чимало російських й українських нігілістів 1860-х pp. були «різночинці»63) та спільним захопленням російськими проґресивними письменниками. Тому, як і для покоління Драгоманова, для Франкового покоління Шевченко не міг бути незаперечним авторитетом. Про це писав Франко, згадуючи про дискусії, що точилися у його оточенні в середині 1870-х років:
Тямлю ще дуже добре тоті блаженні часи, коли, бувало, зійдеться нас кілька гарячих патріотів-ідеалістів і почнемо широку бесіду про літературу, про її високі завдання і напрями, високі ідеали, котрі вона має вказувати чоловікові, про досконалість артистичної форми і про вплив, який має література на саму «передову» часть
