Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

пересадити на руський ґрунт, «мов чужоземну, але сильну рослину», головні здобутки західної цивілізації: «всі нові думки, нові ідеї, винаходки людського розуму, все, що прояснює людський світогляд, все, що йде до світла, вольности, щастя» - власне, всього, проти чого так гостро виступав Наумович, аж до «вільнодумства на полі економічнім» [45: 141-142, 146-149].

Дуель Франка і Наумовича була не просто боротьбою двох людей, пройнятих амбіцією стати «галицьким генієм». Кожен із них представляв свою модель розвитку галицько-руського суспільства, і ці моделі докорінно різнилися між собою. Якщо, однак, абстрагуватися від їхньої ідеологічної спрямованости, а брати під увагу масштаби читацької популярности одного і другого, то вони мали однакові шанси на перемогу.

Франко та його покоління

Виникає питання: якщо суспільно-політичні ідеали Франка і Наумовича були рівнозначними за своєю силою, то чому молодь вибрала саме Франка? Шукаючи відповідь, варто почати зі спроби відтворити колективну біографію людей, що визнавали Франка за свого «духового батька». Більшість із них були його однолітками або на 5—10 років молодшими чи старшими за нього (найстаршим був Остап Терлецький, який народився у 1850 р., наймолодшим — Кирило Трильовський, 1864 р.н.). І фізично, і соціологічно вони творили з Франком одне покоління. Критичне ставлення молодої ґенерації до ідеалів, що їх дотримувалися старші керівники русько-ук-раїнського табору - не лише русофілів, але й українофілів, - дає підстави означити їхні стосунки запозиченою з російської літератури метафорою «батьки і діти» (метафорою тим доречнішою, що багато молодих людей із Франкового оточення свідомо моделювало своє життя, взоруючись на героїв Турґенєва та інших «прогресивних» російських письменників). Дебют цього покоління на публічній сцені був пов’язаний із революцією в «Академическом кружке» та першими соціялістичними процесами. Так принаймні вважав сам Франко: «В середині 70-х років виступило у нас на сцену нове, наймолодше покоління, до котрого й я себе причислюю», — писав він у квітні 1886 р. до Елізи Ожешкової [49: 57]. Наступну поколіннєву зміну можна датувати кінцем 1880-х років: тоді з’явилася група т.зв. «молодих радикалів», які йшли набагато далі за Франка і скептично ставилися вже до його ідеалів40.

Соціологи кажуть, що формування людської особистости відбувається в юності, у віці між 17 і 25 роками — саме у цей час молода людина відкриває свою ідентичність41. Проста аритметична операція дає змогу з’ясувати, що формативні роки «Франкового покоління» - людей, що народилися між 1850 і 1865 pp., - припадали на 1870—1880-ті. Для дальшої дискусії про роль Франка у реформуванні суспільно-політичного і культурного поля важливо визначити ключові моменти їхнього формативного досвіду.

Але перед цим варто зробити два застереження. По-перше, далеко не всі з Франкових ровесників у русько-українському таборі переживали цей досвід у той самий спосіб, що Франко та його оточення. Багато хто до Франкових ідеалів і переконань був наставлений байдуже чи навіть вороже42. Тому щодо Франкових однодумців правильніше було би вживати поняття не «покоління», а «група всередині покоління» (a generation unit) або «когорта». По-друге, схожий формативний досвід можна спостерігати і серед тогочасних молодих поколінь поляків і євреїв в австрійській Галичині та українців і росіян у Російській імперії. Спільні пережиття та спільні ідеали привели, серед іншого, до тісної співпраці Франка та його товаришів із польськими, єврейськими та російськими однолітками як у Галичині, так і поза нею. Тому «Франкове покоління» було водночас і вужчим, і ширшим поняттям порівняно з біологічним поколінням його русько-українських ровесників. Франка і його товаришів єднав не просто спільно пережитий досвід, а спосіб, у який вони реагували на нього.

Покоління, яке народилося у 1850-х роках, формувалося в атмосфері великих політичних змін на європейському континенті: об’єднання Італії та Німеччини, поразки польського повстання 1863 р. і балканських воєн, широкомасштабного реформування Російської й Австрійської імперій, появи Паризької комуни, Інтернаціоналу та революційного тероризму. На місцевому рівні це почуття пов’язувалося також із кардинальними змінами у способі існування найчисельніших груп галицького суспільства — селян, поміщиків, ремісників та євреїв — після ліквідації панщини у 1848 р. та останніх залишків антиєврейського законодавства, технічної революції тощо. Політичні прикмети 1870—1880-х років у Галичині - це запровадження автономії й творення публічного простору. Безпосереднім досвідом у цьому процесі юнаків із Франкового покоління була полонізація освітньої системи, що припала на їхні гімназіяльні й університетські роки, а також праця у новостворених громадських інституціях.

У найзагальніших рисах цей досвід можна визначити як спільне, хоч і не цілком виразне відчуття, що старий світ добігає кінця, а новий твориться прямо перед їхніми очима. Київський громадівець Олександр Кістяківський записав у щоденник на початку 1880-х років: «Нужно бьіть тупьім, чтобьі не видеть, что революция двадцать лет как началась и идет крещендо»43. Поколіннєву групу Франка і його товаришів якраз і визначало позитивне ставлення до цих змін. Це відчуття було наслідком пережитого й прочитаного. Як згадував Франко про атмосферу 1870-х - початку 1880-х років,

Соціялістичні ідеали розпалювали людей до фанатизму; при тім ті ідеї далекі були від тої критичности, якої набрали ся пізніше. Маркс (і то лише перший том [«Капіталу». — Я.Г.] був євангелієм, а те, чого не ставало в ньому, доповнювано фантазією, чуттям. Великий соціяльний переворот мерещився всім на яві; Енґельс і інші західноєвропейські соціялісти пророкували його настання за 10 літ, а коли ті літа минули, переносили речинець на дальших 10 літ і т.д.44

Віра в неминучість змін була пов’язана з обставинами особистого життя. За спостереженням соціологів, особливу схильність до екстремальних постав і радикальної ідеології виявляють ті еліти, які сформувалися внаслідок соціяльної мобільности вгору чи вниз45. У випадку Франкового покоління це була перша поколіннєва група, яка заняттями і способом життя різко відрізнялася від своїх батьків. Певна частина - як Михайло Павлик — походили з самих низів. У більшості ж випадків молоді люди були синами греко-католицьких священиків, але самі священиками не були. Це добре помітно на змінах у керівництві головних національних організацій галицьких русинів: на зміну «попівському» етапові національного руху наприкінці 1870 - на початку 1880-х років прийшов т.зв. «професорський», представлений головно вчителями («професорами»), меншою мірою — адвокатами, що переймуть керівництво на початку XX ст.46 Молодь, яка дебютувала у ці часи, чітко усвідомлювала зміни. У «Пропам’ятному письмі львівських богословів-народовців до Провідників народної партії» (1885 р.) його автори - група, яка підтримувала Франка у час його конфлікту з народовцями — писали, що «минули вже ті часи, коли попи, становлючи одиноку інтелігенцію руску, були головними керманичами, провідниками народного житя. Правда, що тепер очі усіх звернені на світську інтелігенцію, як на верховодячу (іменно від часу першого народного віча), а на духовну як