Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Стосунки між Франком і Наумовичем можна охарактеризувати як особисте змагання двох харизматиків. Першим завдав удару Франко. У 1878 р. він написав сатиричну поему «Дума про Наума Безумовича». Вже саме перекручення імені Івана Наумовича мало неабиякий комічний ефект. Франко розвінчував образ Наумовича як руського патріота, показуючи його ультралояльну поставу до Відня, навіть більше — натякав, що ця лояльність не є безкорисливою («Безумович бере гроші, / А рутенці голосують» [3: 246]). Ця сатира, як й інша написана «на злобу дня» «Дума про Маледикта Плосколоба» (редактора «Слова» Венедикта Площанського), ходили по руках студентської молоді у Львові та на провінції. Вони були дуже популярними під час процесу «Ольги Грабар і товаришів».
Наумович ніколи не міг простити Франкові «Думи про Наума Безу-мовича». Це саме за його доносом почалося розслідування у справі таємного гуртка у Львівській руській гімназії: Наумович оскаржив Франка, що той ширить серед гімназистів соціялізм і атеїзм. Слідство над таємним гуртком сприймали як вираз боротьби двох політичних течій, «керованих двома найзавзятішими представниками їх, які вже й о тюрму зачепилися» — о. Іваном Наумовичем і Іваном Франком33.
Змагання Франка і Наумовича допроваджували до антагонізму двох течій, які до того часу старалися уникати конфлікту. Характерно, що Володимир Барвінський у своїх статтях про «процес Ольги Грабар і товаришів» старався тримати м’який тон щодо русофілів, а Іван Наумович та Венедикт Площанський послали телеграму співчуття на смерть Володимира Барвінського. Хоча Наумович і був автором відомої заяви 1866 р. про те, що «ми не руські з 1848 p., ми справжні русские», однак від проголошення «російського ірредентизму» утримувався. Уміння говорити не договорюючи було характерними рисами русофільського руху, й Наумович добре володів цим мистецтвом. Його нерішучість виявилася, зокрема, в тому, що він майже за два з половиною роки - від початку своєї екскомунікації з греко-католицької церкви — не наважився перейти у православ’я. По наверненню на православ’я він покинув Галичину й у 1886 р. разом із сім’єю переїхав до Києва. Там його чекали численні розчарування. У листах до галицьких друзів він скаржився на бідність, на нових знайомих, яких обзивав «жуліками», на брак порядку, на молодь, що не має «ни верьі, ни чести, ни чувства». «Бедная Россия, - писав він у листі до Корнила Устияновича у 1889 р. - При всем своем могуществе нельзя назвать ее великой, она не русская и Бог знает какая». Він не втрачав, однак, надій на її переродження: «Но Бог не оставляет ее. Он послал ей царя, которьій делает все, чтобьі поставить ее вьісоко-вьісоко - переродить ее, сделать ее христианской, не казенно-православной»34.
У Російській імперії Наумович жив на пенсію російського уряду. Нестримна натура, він зайнявся справою переселення руських селян на Кавказ, але в 1891 р. помер за загадкових обставин (підозрівали отруєння). Поховали його на Аскольдовій могилі у Києві35.
Наумовичева смерть дала новий поштовх до творення культу. Апологети стверджували, що його вплив на своє покоління можна порівнювати з Шевченковим і Пушкіновим36. У своїх виданнях для селян, казали вони, він «явился гениальньїм творцем той простонародной русской литературьі, в которой не нашел себе равного во всем русском мире»37. Таку оцінку почасти поділяли й українофіли: хоча їх і дратувало його радикальне русофільство, вони вважали його визначним талантом, першорядним популярним письменником і високим духовним авторитетом38.
В особливу заслугу Наумовичеві ставили його клич «Назад до народу». Так називався цикл його статтей, надрукованих 1881 р. у «Слові». Головний їхній пафос полягав в оскарженні світської інтелігенції, яка з кар’єрних міркувань забуває про Русь й асимілюється у німецьку та польську культури. Тільки селяни, на думку Наумовича, зберегли свою руськість. Вона, серед іншого, проявляється в їхній інстинктивній симпатії до Росії та руської культури. У Галичині серед селян, твердив він, немає нікого, хто сказав би: «москаль чужий нам чоловік, і його язик нам чужий». Наумович не вірив, що коли-небудь прийде час, коли у Галичині скажуть: «Я не русскій, я українець». Натомість він не сумнівався у великому майбутньому Росії. Свої надії він пов’язував найперше зі зміною курсу Російської імперії після приходу нового російського царя Алєксандра III, який, повідомляли галицькі русофільські газети, виголосив заклик: «Назад к народним добродетелям - вон с западноевропейской порчею!»39.
У статті Наумовича та цитованому вище листі з Києва виразно проступає головний набір ідеологем галицького русофільства: принципове антизахідництво, консервативність і наголошування на вірності схід-нохристиянській (православній) вірі, її вченню та обряду. їхня уявна батьківщина - не Російська імперія, охоплена «западноевропейскою порчею», а «свята Русь», якої насправді немає, але яка неминуче має відродитися. Вони готові трактувати галицько-руську селянську культуру та селянську мову як один із виявів «руськости» — але вони проти України як секуляризованої західної моделі національного розвитку.
Того ж року у відповідь Наумовичу Франко написав статтю «Чи вертатись нам назад до народу?». Його критика спрямована не стільки проти русофільської орієнтації Наумовича, скільки проти його «назад-ництва» - тобто свідомого протиставлення себе суспільному проґресові (характерною є кличка, яку Франко придумав для Наумовича: «Рак Поступович» [3: 242]). Франко солідаризувався з Наумовичем там, де він критикує руську інтелігенцію за відчуження від селянства та закликає будувати нову політику, базовану на народних інтересах. У цій критиці він бачив повторення тих тез, котрі радикальна молодь виголошувала у 1878 р. Однак попри позірну схожість Наумовича і Франка розділяла ідеологічна прірва: якщо перший закликав інтелігенцію вернутися «назад до народу», то другий пропонував їй рухатися «наперед з народом». Для Наумовича «повернути назад до народу значить: покинути раз назавсіди нам, синам і учителям східної, правдиво народної церкви, пройнятої наскрізь любов’ю, всі антихристиянські нахиби супроти правдивої Христової науки, занесені до нас чужиною». Франко критикував цю позицію як інтелектуальне божевілля, з допомогою якого Наумович, слідом за російськими панславістами, «хотіли б повернути Росію назад в допетровську — по їх думці, чисто руську - добу». Для Франка ліком на національні хвороби мав би бути рух уперед, задля якого треба
