Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

польській літературі, не може позбутися образу поета як пророка», -писав Чеслав Мілош. Польський випадок можна вважати унікальним, бо тут сканонізовано як пророків аж трьох поетів: Адама Міцкевіча, Юліуша Словацького та Зиґмунта Красінського14. Образ поета як натхненного божественними силами пророка, відповідального за духовну та моральну долю нації, був центральним поняттям, навколо якого конструювала себе російська література15. У кінцевому рахунку, потреба мати свого національного поета-пророка була пов’язана з ключовою проблемою ідентичносте для суспільства у процесі змін: створення стійких форм соціяльної організації шляхом вироблення системи суспільних мітів16. У випадку українського націотворення таку роль «поета-мітотворця» виконав Тарас Шевченко17.

Розвиваючись у силовому полі та у тісній взаємодії з польською, німецькою, російською та українською літературами, галицько-руська література не могла оминути комплексу поета-пророка. У писаннях діячів русько-українського руху XIX ст. можна надибати один часто повторюваний мотив: очікування появи власного національного поета, «галицького солов’я». Його поезія покликана «воодушевити серця», послужити «поштовхом для смілих подвигів і невсипущої діяльности». Серед тогочасної інтелігенції поширена була віра, «що народ без поезії, без ідеалів приречений на жалюгідне існування і не доб’ється видного становища у світі». Від самого початку «національного відродження» й аж до останньої третини століття галицько-руська публіка не могла похвалитися жодним голосним іменем, який би своїми творами «порушив розум» і «притягнув серця». Чулися жалі, що в русинів немає власного Гомера, власного Шилера, Пушкіна і Міцкевіча18, ані «хоть маленького Крашевського»19. Тогочасні лідери, як писав Корнило Устиянович, «не мали ані вищого погляду на речі, вищого польоту мислі — словом, ні один не був все-люблячим, все-обнимаючим, за все дбаючим генієм народним, на котрого би можна неначе на який образ дивитися, котрого би можна було за неоспорний авторитет узнати і сміло за ним іти, куди лише поведе»20. Очікування національного поета прирівнювалося до очікування «Назорея» - нового Ісуса Христа, без якого «не можливо підняти галицько-руське письменство до ступня, відповідного потребам часу»21.

До певної міри, ці психологічні потреби могла задовільнити поява у Галичині «Кобзаря» на початку 1860-х років. Ця поява привела до перших проб витворити культ Шевченка як національного русько-українського поета. Однак на межі 1870—1880-х років цей культ не вийшов поза середовище його творців, молодих народовців. Для не-народовців несприйнятним був «мужицький характер» його музи та єретичний зміст його творів. Решта хоча не противилася цьому культові, але й не поділяла його, бо вважала, що Шевченкова поезія не пасує добре до галицьких умов. У той самий час почали формуватися специфічно галицькі культи Маркіяна Шашкевича22, Михайла Качковського23, Володимира Барвінського24, але без більшого успіху.

Боротьба поетів

У кожному разі, коли Франко виступив на галицько-руську літературну арену, місце національного поета залишалося вакантним. І він дозрівав в атмосфері, коли багато охочих приміряли на себе цю роль. Франків гімназійний вчитель Іван Верхратський думав про себе як про найбільшого поета після Шевченка. Саме його, поряд із Федьковичем, вибрав Драгоманов, коли пробував вивести у Галичині «нову породу» — народного поета, відповідно до зразків російської літератури. Верхратський не згодився прийняти цю роль, бо, за його словами, «не хотів класти огню під рідну стріху»25. Коли Франко почав друкуватися у «Друзі», на його сторінках панував молодий Володимир Стебельський. На нього як на «винятково талановитого поета» покладали надії як українофіли, так й русофіли. Сам Франко вважав тоді Стебельського «одинокою обік Федьковича зорею на вбогім галицько-руськім небозводі» .Талант Стебельського так ніколи й не відкрився, може, через те, що він надто зловживав алкоголем26.

Уже коли Франко добився слави як літератор, його суперником на поетичному полі був Володимир Масляк. Він і його сучасник Іларіон Гра-бович належали до того ж самого покоління і були улюбленцями власника «Зорі» Омеляна Партацького, який добачав у них великі літературні сили [41: 432]. Франко співпрацював із Масляком у народовецьких виданнях, але оцінював його переважно неґативно. Масляк був салонним поетом, любив, як саркастично казав Франко, описувати «м’ясо» - фізичну жіночу вроду - «що таке воно рум’яне і біле, і м’яке, і пухке, і таке мало волосся, і такі очі, і такі руки <...>. А о тім, що те м’ясо не мало ні серця, ні мозгу, ні характеру, він і не згадає» [48: 380]. Для Франка поезія від недавного часу перестала бути «забавкою неробів, а сталась великим ділом, горожанською службою», а спеціяльно для галицьких русинів - «часткою тої культурної поступової праці, до котрої ми всі покликані, до котрої ми всі рук прикладаємо» [48: 406]. Натомість від поезій Масляка і Грабовича віяв «реакційний, тісний і стухлий дух» рутенства, повний «ненависти до соціялізму і всяких інших ізмів» — дух, що його Франко вважав за провідний у народовецькому таборі у 1880-х роках [41: 478]. Не випадково провід Товариства «Просвіта» дав велику квоту на видання збірки поезій Масляка (1886) - натомість виключив Франка після судового процесу 1878 р. і не поновлював його членства аж до 1890-х років [49: 325-326].

Однак ані Верхратський, ані Стебельський, ані Масляк не могли зрівнятися з Франком у популярності. Жоден із них не відповідав уявленню про національного поета. Цей образ пов’язувався з безкорисливим служінням суспільним ідеалам, а служіння мало допроваджувати до страждань і переслідувань. Із цієї перспективи Франко мав тільки одного реального суперника — о. Івана Наумовича. Наумович писав вірші, і тривалий час (1849-1860) своїм віршописанням прагнув зробити літературну кар’єру, -але поетом він був, відверто кажучи, другорядним27. Що підносило його в очах публіки, то це його велика особиста харизма, помножена на досвід переслідувань. Високий, із довгим волоссям і бородою, у рясі, він виразно відрізнявся і від світської інтеліґенції, і від звичних греко-католицьких священиків, які стриглися і голилися. Наумович був обдарованим самоуком. Не маючи медичної освіти, лікував хворих гомеопатією. Про нього говорили, що він має магнетичну силу і лікує хворих покладанням рук. Окрім того, він захоплювався астрономією, садівництвом й одним із перших серед галицьких русинів зайнявся фотографією28.

Наумович був авторитетом серед русинів насамперед завдяки своїй активній громадській діяльності. Йому належала заслуга у створенні першої просвітницької організації - «Общества имени Михаила Качковского». Коли Франко тільки починав свою кар’єру, Наумович уже втішався славою «Просветителя Галицкой Руси». Про велику різницю у їхній суспільній вазі промовляє така деталь: Третій з’їзд «Общества имени Качковского» (1876), обравши головою Наумовича, пропозицію львівських студентів Василя Давидяка та Івана Белея обрати Франка його заступником відхилив на тій підставі, що «г. Франко еще неизвестен»29. На початку 1880-х їхні позиції вирівнялися. Зокрема, за ними обидвома визнавали винятково великі заслуги у справі просвіти народу30. Що поставило їх на однакову, недосяжну для інших