Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Можна думати, що Франкова воля пов’язана з обставинами його дитинства. Дослідження показують, що дуже висока частка відомих історичних креативних постатей (в одній із вибірок, кожна четверта) втратили в дитинстві хоча б одного з батьків. Втрата батьківської опіки змушує покладатися на власні сили. Як і в попередньому випадку, за свій суспільний успіх Франко мусив розплачуватися особистими трагедіями.
І, нарешті, віковий чинник: талановиті люди переважно добиваються успіху між 20 і 40 роками життя, сягаючи піку перед 40-річчям, а потім їхня творча активність поволі спадає. Хоча ця «крива успіху» є універсальною, пік активности може різнитися залежно від характеру діяльности. Вважається, що в поетичній творчості й у математиці її досягають найраніше, в інших природничих науках — пізніше, а найпізніше — в суспільних науках і гуманітаристиці. З цього огляду показова різниця в біографіях Франка та його однолітка Фройда: перший уже у 20-річному віці втішався популярністю, і до 30 року життя його вже зараховували до найвідоміших у краї людей, натомість до другого визнання прийшло аж у 40-річному віці.
Останній чинник указує на тісну взаємозалежність двох ключових окреслень Франка - «молодий» і «поет». Роль цієї взаємозалежности ще більше зростає, коли перейдемо від «об’єктивних» чинників до суб’єктивних, тобто до того, кого тогочасне суспільство ладне було визнати за геніїв. Історики ідей відзначають сильну трансформацію поняття «геній» із переходом від традиційного до модерного суспільства. Первісно воно виводилося з імені античного бога, який опікувався чи то окремою особою, чи цілим містом. Інші значення — талант, вищий від посереднього, і, відповідно, людина, наділена такими талантами — розвинулися пізніше, у добу Відродження і Барока. Просвітництво остаточно змінило баланс значень - від духа-опікуна до вродженого таланту й талановитої людини. З іншого боку, змінився й сам об’єкт застосування цього терміна: якщо раніше його застосовували до миропомазаних монархів, то тепер він поширився на митців, у тому числі - літераторів, і передусім - на поетів6.
Факт поширення терміна «геній» на поетів означав глибоку трансформацію їх суспільного сприйняття. До межі XVIII-XIX століть слово «поет» викликало в уяві досить непривабливий образ людини з не цілком нормальною психікою та поведінкою або ж брехуна («poeta mendax»). Головна функція поета була пов’язана з релігійними культами і життям двору: він був потрібний для церковних і двірських урочистостей, де мав виголошувати замовлені йому вірші. Щоб вижити, він мусив мати мецената, який йому ці вірші замовляв і за них платив. Перехід до суспільства «неаристократичного» змінив саме поняття поета і його функції. Це стосувалося насамперед самого способу представлення поезії - не усний, а писемний, за посередництвом тексту, розмноженого друком. А разом з тим стається трансформація «написаного»: література стає товаром, що підлягає законам ринку. Це дає підстави для професіоналізації фаху літератора у XIX столітті7.
З іншого боку, зростає суспільна вага цих текстів. Завдяки секуляризації освічених верств література стає замінником релігії: сфера літератури ніби сакралізувалася8. Відтепер література мала бути не просто засобом розваги і способом заповнити вільний час, а культурним явищем, покликаним виконувати важливу суспільну роль: визначати нові суспільні ідеали. Поетів починають сприймати як природних провідників суспільства. Поетичний геній робив їх нібито подібними до Бога й наділяв даром пророцтва. Навіть теологи готові були визнати за поетами цю роль. Поети, — писав один з них, - «проникають у правду богослов’я, рівно ж як філософії і фізики. Зі своєї вищої точки зору вони відкривають істини, котрі поки що перебувають поза горизонтом інших мислителів»9.
Початки цих змін пов’язують з ідеологією романтизму. Романтики не лише творили суспільне переконання про засадничу відмінність поета від інших людей, але й культивували її. Вони були певні, що поети не відображають, а творять реальність. Шелі називав поетів «невизнаними законодавцями людства», Гюґо малював образ поета як пророка, що тримає у руці смолоскип і ним висвічує майбутнє. Образ поета як центральної фігури літературного та суспільного життя дещо потьмянішав у добу позитивізму. Однак у Центральній та Східній Европі традиції романтизму були особливо живучі — тут він був чимось більшим, аніж просто літературним напрямком. Навіть нове покоління, яке намагалося якнайбільше наблизити літературу до науки, й далі плекало стару концепцію «поета-пророка»10.
Зведення в одному семантичному полі термінів «поет — геній — пророк» творило нові значення. Дослідники літературного життя відзначають появу у XIX ст. архетипа «поета-політика» - особи, літературна творчість якої розпочинається в ранній молодості, а принісши славу, стає підставою для відігравання важливої суспільної ролі. Самих лише творів — хоч би вони були й геніяльні - для цього не достатньо. Творення літературного канону має багато спільного з канонізацією святих. Пророк мусив бути носієм високих моральних принципів. А оскільки особисте кожного життя поетів було далеким від моральної досконалосте, у хід ішли певні суспільні стратегії, які б робили біографію поета достойною його пророчого дару. Головна з них була схожою до способу представляння житія святих і мучеників: моральне очищення через страждання11.
Арешт, заслання, ув’язнення, рання смерть відігравали центральне місце у перетворенні поета у національного пророка. «Поет у в’язниці» став таким же стійким архетипом, як поет-геній, поет-пророк, поет-політик. Його прототипом став італійський поет і революціонер-націоналіст Сильвіо Пеліко. Ув’язнений Габсбурґами у 1820 р., дванадцять років по тому він видав книжку «Моє ув’язнення» («Le Міо Prigioni») про своє перебування у венеційській тюрмі, де політичним в’язням, як і кримінальним злочинцям, вдягали кайдани на ноги й змушували тяжко працювати за хліб і воду. Для європейської інтеліґенції XIX ст. не було нічого благороднішого, аніж постраждати у в’язниці за свободу. До того часу тюрма була «відкрита» для всіх, але перебування у тюрмі не перетворювало в’язня на героя: його вважали звичайним злочинцем. Від штурму Бастилії, а особливо від часів романтизму, тюрма стала центральним символом боротьби за особисту і суспільну свободу12.
Треба думати, що на сході Европи поняття «поета-генія» відігравало більшу суспільну роль, аніж на її заході. Хоча Шелі називав поета законодавцем для людства, мало хто в Англії серйозно сприймав цю заяву. Серед народів Центральної та Східної Европи література великою мірою виконувала роль ерзацу політики — передусім політики національної ідентичносте13. Тому для місцевої читацької публіки поет був харизматичним лідером, втіленням колективних прагнень народу, і не лише його твори, а й сама біографія ставали леґендою. Прикладом може послужити посмертна слава лорда Байрона, поета і людини дії: незначна на його батьківщині, вона межувала ледь не з обожненням у слов’янських країнах. «Ніхто, вихований на
